елементи, якими намагаєтесь обґрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка — ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, яких, до слова, не так багато, тут ми з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не шануєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!
— Ого… — тільки й спромігся вимовити Роман.
Кожне слово Кохановської різало його. У глибині душі розумів, що вона говорить давно продумані й проаналізовані тисячу разів речі, говорить відверто, як найближчому другові, говорить, не шкодуючи почуттів, розрізаючи рішуче, як хірург ріже гнійник, знаючи, що після цього має бути легше. Кохановська говорила захоплено й переконливо, він аж заслухався.
— Аґнєшко, я й не знав, що тобі так залежить на українцях.
— Після знайомства з тобою особливо.
— Я жебрак, Аґнєшко, — видихнув раптом Роман і потяг її на те узвишшя, з якого, мов зі сцени чи п’єдесталу, відкривався чудовий вид на цвинтар молодих поляків.
Аґнєшка слухняно вийшла за ним, вони стали, опершись на поруччя, і дивилися на рівні ряди хрестів і кількох поляків різного віку, що ходили поміж гробками, вкладаючи квіти то одному, то іншому героєві. Романові раптом стало гаряче, тілом пробігла хвиля, і він важко осів на перила. З вуст його вирвався стражденний стогін.
— Що сталося, Романе? — суворо спитала Кохановська, поклавши руку йому на плече.
І під вагою її м’якої, закоханої долоні світ Роману остаточно похилився. Йому захотілося впасти перед нею на коліна, хотілося не тримати в собі гіркі й безнадійні сльози. Але він стояв, хоча й похилено, непевно. Кохановська перелякано дивилася на нього.
— Пробачте нам, пробачте… — він шепотів, захлинаючись словами, що рвалися з нього потоком, руйнуючи все на своєму шляху. — Аґнєшко, як вони могли вмерти за це місто? Невже ці вулиці коштують стільки людських життів?! Мені в голові не вкладається, що вам так залежить на цьому місті, а ми так недбало ставимося до нього. Мені прикро за кожну краплю польської крові, пролитої за Львів, за кожен занедбаний будинок, за кожну цеглину, виламану задля того, аби облаштувати черговий тупорилий бар чи бутік, за всі витерті й знищені польські імена на стінах. Насправді прикро.
Роман уже не міг зупинитися, і врешті-решт голос зробився взагалі нерозбірливим і дитячим. Він упіймав долонями руки Кохановської й поцілував їх стримано, але віддано. Аґнєшка спершу спантеличено роззиралася на всі боки, але потім її пробили сльози, плач справжнього потужного жіночого зворушення. Вона притулилася до нього всім тілом, огортаючи Романа, мов дитину, що бігла собі та й перечепилася, побивши колінку. Він дивився перед собою й шепотів незв’язно, але розпачливо.
— Ромчику, милий мій, ну перестань. Я прошу тебе, заспокойся, я дурниць тобі наговорила, Львів — український. Ну чуєш мене?! — Вона з криком схопила його за барки й дивилася в обличчя. — Львів — український, ну припини, хлопчику!
Але від її слів Роман затулив обличчя руками, мовби захищаючись. З дерев вистрілили в небо чорні круки, а поляки біля гробків, мов перелякані коти, визирали з-за хрестів у їхній бік, намагаючись зрозуміти, що це за нечисть так кричить на цвинтарі.
Аґнєшка Кохановська не раз втішала чоловічі істерики та розпачі й добре знала, що це все варто перетворити на гру, що чоловіки — великі діти й несподівана цяцька здатна відволікти середньостатистичного мужчину навіть від наближення Судного Дня. Вона пошаруділа по кишенях куртки, крім ірисок, нічого там не намацала, але раптом згадала щось, і її осяяла геніальна думка.
Вона поцілувала його в щоку, упіймала долонями Романову голову і, дивлячись в очі, сказала серйозно:
— Ромцю, стань рівно, дивись на мене.
Той послухався, хоча ноги були мов чужі, тримали непевно, від чого Роман трохи похитувався. Кохановська погладила його щоку, стала навпроти і, покопирсавшись у нагрудній кишені, вийняла звідти простого ключа. Потім надала обличчю найбільш пафосного виразу, на який була здатна, і, опустившись на одне коліно, простягла ключа Роману.
— Візьми цього ключа, брате-українцю.
— Що це за ключ? — заскочений виставою, спитав Роман, утім, уже помітно заспокоївшись.
— Це ключ від міста Львова. Від імені польського народу я передаю його тобі в довічну власність, з умовою дбайливого
