Він театрально вигукнув цю фразу на якійсь із площ, яку вони перетинали навскіс, і Аґнєшка лагідно притулилася до його плеча.
— Так-так, ти мене розсекретив, навіть не знаю, що робити тепер!
— Продовжуй, продовжуй, — і переплів її пальці зі своїми.
Від цього тілом Кохановської знову пробіг розряд і їй раптом схотілося бути слухняною і м’якою.
— Куди б ти зараз пішов?
— Давай на Личаків. Люблю цей цвинтар. Тим більше, стає спекотно, а там із затінком проблем немає.
— Добре, ходімо.
Кохановська зупинилася серед вулиці на кілька секунд, роздумуючи, а потім різко, мов завзятий вояка, розвернулася на п’ятках і повела Романа в бік, протилежний їхньому попередньому напрямку. Чим далі від центру, тим менше зустрічалося туристів, і крізь грим міста-розваги проступало обличчя справжнього Львова — задумане, вайлувате й щемливо красиве.
На Личаківському цвинтарі було тихо й малолюдно, лише поодинокі туристи блукали алейками, фотографуючи давні гробки й наближаючись впритул до табличок, поїдених часом, силкуючись читати імена й дати. Небо над цвинтарем було високе й безхмарне, повітря просочене багатовіковим спокоєм і непорушністю. Армія мертвих, попри всі катаклізми, що трусили Львів від часів заснування цвинтаря аж до сьогодення, по-справжньому успішно тримала оборону свого невеликого клаптика землі, за великим рахунком, єдиного, якого не торкнулися кардинальні модернізації та перепланування.
Вони йшли цвинтарем, перемовляючись упівголоса, мов дітлахи, що намагаються вранці в батьківській спальні залізти до шафи з цукерками. Свіжа зелень виблискувала на сонці, мов луска, і деякі дерева нагадували великих смарагдових риб, що з розгону вертикально вгризаються в мул, каламутячи хвостами блакить води довкола себе.
Несподівано перед ними виникла улоговина, по схилах якої спускалися аж до дна зо кілька десятків рядів однакових хрестів. Роман упіймав себе на тому, що ніколи досі не бував у цій частині кладовища, і покосився на Аґнєшку, мовляв, що це таке.
— Український військовий меморіал, — відповіла вона на мовчазне запитання. — Пам’ять про українців, полеглих у часи боїв за Львів у 1918 році.
— З ким билися?
— З поляками, — крізь зуби процідила Кохановська, — я думала, ти знаєш про ту війну. Дивно, що ні.
— Мене українсько-польські стосунки до кінця грудня минулого року не цікавили абсолютно, повір. Гарно тут, затишно, — провадив він далі.
Аґнєшка залишилася стояти нагорі, а Роман спустився до хрестів. Поки він ходив між ними, капітально розбурхана за час знайомства з Кохановською уява вихоплювала звідкілясь голоси вояків української армії, їхні дзвінкі пісні й гасла. Якщо заплющити очі, можна було на секунду перенестися до юрми на одній із львівських площ, що майже сто років тому прогомоніла свою згоду на початок оборони Львова. Роман вдихнув на повні груди цієї атмосфери звитяги й завзяття, а коли видихнув і розплющив очі, перед ним був лише невеликий майданчик, де знайшли вічний спокій бійці, яких він лише мить тому відчував живими.
— Мені часом важко таке зрозуміти, — казав він Кохановській, коли піднявся до неї. — Подібні люди не мають вмирати взагалі, а вони обирають собі таку долю, що смерть знайде їх швидше, ніж будь-кого іншого.
— Які це «такі люди»? — не зрозуміла вона.
— Ну, хоробрі, віддані своїй справі.
— Усі вмирають, Романе. Думаю, ці воїни бенкетують собі в якійсь українській Валгаллі, співаючи пісень і дивлячись на вас.
— Я, до речі, зараз чув їхні пісні. Без жартів.
— Я знаю. — Аґнєшка дивилася на нього серйозно і спокійно. — Там, унизу, — показала вона рукою, — добре чути їхні голоси, про це всі знають.
— А я думав, у мене вже дах їде.
Повз них пройшла невелика група туристів із квітами, і Роман несподівано для себе почув, що вони говорять польською мовою.
— О, дивися, земляки твої пішли, — кивнув він на них головою Аґнєшці.
— Так, я чула. Ти в цій частині явно не бував, якщо не знаєш, куди вони прямують.
