Ярослава. І все б нічого, адже можна припустити, що Ярослав колись тут мешкав протягом тривалого часу, а значить, тут залишилося багато його слідів, непомітних людині зі звичайними органами чуття, але запах був пронизливо жіночим. Саме тому щоразу, коли Роман повертався додому, в Олени різко псувався й без того тривожний настрій.
Шкодувала вона тепер не за своєю сліпотою, а за речами зовсім небуденними, скажімо, за невмінням чи тати чужі думки. Та що там чужі, вистачило б абонемента до думок у голові одного Романа, аби чи то заспокоїтись, чи переконатися нарешті у своїх підозрах і розлучитися із сумнівами, страхами й обминанням певних тем, які маркували їхні стосунки від самого переїзду, а тепер виходили на передній план. «Скільки нам тут залишилося? — питала себе Олена, загинаючи пальці. — Два місяці з копійками. Два з половиною, гаразд, — виправилася вона, — тоді доведеться хоч ненадовго повернутися в Україну. Якщо в нього хтось і з’явився тут, у Празі, то їхній зв’язок хоч ненадовго обірветься, і я цим скористаюсь. Як? Я його вмовлю їхати до іншого міста. Куди завгодно — до Німеччини, Польщі, до Іспанії, а найкраще до Ісландії. Бо це найвіддаленіший шматок Європи. Там він завжди буде зі мною, буде гріти мене й турбуватися про мене. А про ту, іншу, якщо вона насправді є, він забуде. Я йому рідніша й ближча».
Олена свідомо готувалася проковтнути можливу зраду, знаючи, що це найгірше, що може статися між ними, а тому, якщо вона буде напоготові, усі інші погані новини переживе сміючись. «Кінець кінцем, у мене, окрім нього, узагалі нічого нема, хай би що сталося — переживу, аби тільки в підсумку був зі мною», — з цією думкою вона відірвала долоні від вологого підвіконня, забризканого краплями, що проривалися до кімнати крізь старі вікна, і навпомацки рушила до ліжка, де змучено й беззвучно спав Роман. Нечутно влізла до нього під ковдру, прилаштувалася до його вигинів і завмерла, ловлячи хвилі тривожного, міцного сну.
Прага приспала всіх. Буря тривала аж до ночі, і якби злива не позаганяла з вулиць до домівок і барів усіх людей, не залила улоговини бурхливою водою, то бодай хтось би та й помітив, що все довкола наче вимерло. У жодному вікні ані шурхнули фіранки, не запалили світло, коли місто накрила темрява — усі або спали, або пили в підвалах барів, сповнені апокаліптичних передчуттів.
Кохановська після повернення зі Львова проспала мало не цілу добу, і це знову збило хиткий біологічний годинник. За тиждень чи два Аґнєшка перетворилася на бліду, вимучену тінь, при вигляді якої в Романа неодмінно виривалося:
— Кохановська, та що з тобою?! Ти на примару схожа.
Він торкався худорлявих рук і стискав зап’ястки, від чого Аґнєшка, зовсім уже безсила, готова була впасти. Одного разу вона все-таки розповіла йому правду:
— Романе, мене знову мучить безсоння, як тоді, коли ми познайомились.
– І часто з тобою таке?
— Періодами, — пояснила Аґнєшка, — важливі, яскраві події вибивають мене з колії, залишають без сну.
– І що? Знову термос із чаєм, де намішано снодійного, так?
— О, ні, Романе. Я вигадала новий спосіб, який не нестиме небезпеки іншим людям і, крім того, є настільки наближеним до єства справжнього письменника, що ближче годі й вигадати! — Аґнєшка засміялася, і на поблідлих щоках проступив той рум’янець, якого Роман не бачив уже давно.
— Розповіси?
— Краще покажу, — відповіла вона. — Може, зазирнеш якось до мене в гості? — попросила Кохановська.
— Думаєш, уже час? — заусміхався Роман.
— Так-так, давно час. І мені зараз важко знаходитися надворі, правда, бо я по-справжньому боюся, що можу заснути і впасти під якесь авто чи в каналізаційний люк. — Аґнєшка притулилася до нього і, торкаючись вустами мочки вуха, шепотіла далі: — Ходімо зараз, мені нестерпно знаходитися на вулиці, ходімо, будь ласка, заколишеш мене, я спати хочу.
Голос Аґнєшки зривався в тихеньке цуценяче скавчання, і Роман незчувся, як Кохановська вже тягла його Прагою до себе додому, не відпускаючи руки ні на мить, не зупиняючись і не оглядаючись. Роман волочився за нею, мов пес на повідку, ледве встигаючи за темпом, який вона задала з першого кроку.
— Щось не схоже, щоб ти спати хотіла! — кричав він їй, але Кохановська лише оберталася до нього на ходу й дивилася втомленими, почервонілими від безсоння очима.
Її будинок виник несподівано просто з-за рогу. Роман здогадався, що вона тут мешкає, побачивши знайомий світлий «опель», припаркований на тротуарі. Він раптом згадав, що відразу по своєму приїзді до Варшави, у першу ж прогулянку Прагою, ходив тут і так само наштовхнувся на її авто.
— Це Намисловська, — кинула йому Аґнєшка.
