— Я в курсі, уже бував тут. І авто твоє бачив теж, я давно підозрював, що ти тут мешкаєш.
— Ах ти! І не зайшов? — Вона аж зупинилася.
— Як бачиш. — Роман спокійно дивився на неї й усміхався. — Ну давай, веди вже.
Аґнєшка мешкала на першому поверсі. Вони не зайшли до квартири так, як ходять усі нормальні люди — через під’їзд і вхідні двері, ні. Кохановська змусила його перелізти паркан, обплетений виноградом, потім рвучко й натреновано стрибнула за ним сама. Вони опинилися в невеличкому саду, аж смарагдовому від зелені, із вимощеною бруком стежкою, що вела повз столик із двома стільцями вглиб, до простеньких дверей.
— У тебе гості були? — кивнув Роман на два порожні білосніжні горнятка, залишені на столі. — Хоч би прибрала чи що, перш ніж мене кликати, — голос задзвенів нотками ревнощів, які Кохановська миттю вловила.
— Та ні, це ми з Пілсудським чай пили, — втомлено пояснила вона.
— Юзеф Пілсудський? — Роман аж присвиснув. — Мила, ти або заговорюєшся, або займаєшся спіритизмом! Давай я тебе спати вкладу?
— Пілсудський — це мій кіт.
— Не знав, що в тебе є кіт.
— О, ти багато про мене не знаєш, попри те, скільки часу ми проводимо разом… — Вона стала навшпиньки, жартома поцілувала його потилицю і, натиснувши на плече, всадовила на стілець. — Почекай, я зроблю нам кави. Посидь тут.
І, не чекаючи відповіді, зграбно зняла порожнє начиння зі стола та й попростувала собі до дверей, а потім зникла в нетрях квартири.
«Їй пасує цей садочок, — думав Роман, розвалившись у кріслі й уп’явшись поглядом у високе небо над ним, — тут гарно працювати, напевно». Але думка ця не встигла розвинутись не те що в невеличкий абзац, а навіть у розлоге складне речення, бо у відчинені Аґнєшкою двері вужем прослизнув Пілсудський, пробіг стежкою і всівся просто навпроти Романа, ніби вивчаючи його.
— Ну привіт. Я щойно почув про твоє існування і, виходячи з мого досвіду спілкування із сімейством котячих, я впевнений, що ти мені однозначно не радий. Мене звати Роман, і твоя хазяйка нерівно до мене дихає, тому давай приймемо це за аксіому й постараємося поставитися одне до одного з розумінням. — Роман трохи нахилився вперед і пояснював коту, обіпершись ліктями на коліна. — Ніхто нікому не буде шкодити, сцяти у взуття і дерти одяг, але й ніхто нікого не буде мотлошити і гладити без обопільної згоди, натомість ставитиметься з виключною повагою. Домовилися?
Пілсудський дивився на нього абсолютно холодно й безжально, як переконаний зарізяка дивиться на потенційну жертву. Усім своїм виглядом цей кіт давав зрозуміти Романові, хто тут чого насправді вартий, і нагадував виразом морди кримінального авторитета середньої руки, який приїхав розрулювати дрібний конфлікт на продуктовий ринок попри те, що це взагалі не його рівень і він тут лише для того, щоб роз’яснити всім ситуацію і хто тут головний. Кіт знову холодно зиркнув на нового знайомого, а потім, ніяк не зреагувавши на промову, раптом розвернувся й неспішно попрямував до помешкання.
— Хм, іще той фрукт, — Роман заусміхався сам собі, — схоже, я нажив собі ворога.
Не встиг пухнастий хвіст Пілсудського зникнути в прорізі дверей, як із нього граціозно, мов янгол, випливла Кохановська з тацею в руках. «Чорт, а може, вона перевертень?! — Романа аж вкусила дурна, але така раптова і спокуслива думка. — Якщо я сьогодні не побачу їх одночасно, мене переслідуватиме ідея, що Кохановська — котячий перевертень».
— Що там, милий? — Аґнєшка усміхалася йому лагідно й турботливо. — Ось кава з ірисками. Як хочеш — цукру додай, а мені і так солодко.
— Дякую, дякую. Ох у тебе й кіт… колоритний він, очищами своїми мені в душу зазирнув.
— Він уже вийшов перевірити, кого я привела?! — Кохановська засміялася. — От ревнивий, страх. Просто Отелло!
— Мені здається, я йому не сподобався.
— Він ненавидить усіх, хто до мене наближається, — пояснила Аґнєшка.
— Навіть так?
— Навіть так. Сподіваюся, для тебе він зробить виняток.
— Подивимось. А ти можеш покликати його? Хотів би подивитись, як ви виглядаєте вдвох. — Роман пішов на хитрість, аби відігнати від себе надокучливу й дурну ідею про перевертня.
— Ні, він не прийде зараз, він вгамовує свої ревнощі, — мовила Аґнєшка, і Роман не зрозумів із тону, чи жартує вона, чи говорить серйозно.
І тут же, ніби на підтвердження її слів, із квартири почувся дзвін розбитого посуду. Роман зірвався на рівні, але
