Кохановська дивилася на нього спокійно й поглядом запрошувала сісти назад, не перейматися такими дрібницями.
— Це він тобі зараз щось розбомбив, так? — спитався Роман.
— Ага, я ж казала, ревнощі вгамовує. Нічого страшного, я спеціально недорогий посуд купую, про всяк випадок.
— Ага, зрозуміло.
Переконавшись таким чином, що Кохановська — це Кохановська, а кіт Пілсудський — це кіт, Роман заспокоївся. Розмова точилася розмірено й невимушено.
— Слухай, я одного не можу зрозуміти, — говорив Роман, дивлячись на вулицю крізь зелень заростей, — ця Намисловська — суцільні новобудови. Чому ти не залишилася в тій квартирі, у старій? Там і околиці атмосферніші, і сама квартира, як я розумію, на порядок більшу площу має. Мені там більше подобається.
— Саме через це, себто через площу і стан помешкання. Цей дім не завалиться зненацька і не згорить знічев’я, а ось на Зомбковській таке цілком можливе, ти ж бачив сам — ти тут лише чотири місяці, а на Празі вже кілька старих будинків перейшли в кращий зі світів. А ще в мене забагато спогадів про те помешкання, на які я не хочу наштовхуватися щохвилини. І крім того, Романе, жити у великій квартирі самій — значить гостріше відчувати свою самотність. Мені воно ні до чого, повір. Я тут почуваюся цілком затишно й комфортно, Зомбковську відвідую в разі потреби й використовую ту квартиру теж як мені заманеться.
— Ага… а ось цей садочок… ти злочинців не боїшся? Сюди легко потрапити, не боїшся, що вкрадуть щось чи зґвалтують тебе, наприклад?
— Ох, — театрально закотила очі Аґнєшка, — де ж ці злочинці, де вони?! Чому зі мною ніколи такого не ставалось!?
— Зрозуміло з тобою все, — засміявся Роман. — Ну то що, покажеш мені нарешті свій суто письменницький метод боротьби з безсонням? — спитав він, допивши каву й відставляючи вбік філіжанку. — Бо на тобі, Аґнєшко, лиця вже нема, суцільна втомлена маска.
Кохановська допалила сигарету й повела Романа досередини, при цьому виставивши до садочка Пілсудського, попри злісний опір.
— Йому краще бути зараз на вулиці, — пояснила вона Роману.
— Гаразд, гаразд, що я маю робити?
— Нічого. Сядь на канапу на п’ять хвилин, я тебе покличу.
Він усівся у куточок, оглядаючи кімнату, де ще видні-лися наслідки розгрому від Пілсудського, а Аґнєшка носилася помешканням із якимись пакетами й торбинками, мовби збираючись від’їжджати. Роман із цікавістю спостерігав за її маніпуляціями, аж поки цей смерч, що гуляв кімнатою, втих і зник десь у глибині коридору. Нарешті почувся голос Кохановської, притишений стінами. Він пішов на нього, погано орієнтуючись у маленькому, але чужому приміщенні, оминаючи скалки побитих Пілсудським тарілок, гори ірисок, що лежали всюди барханами, і тримаючись стін, теплих від квітневого повітря.
— Де ти є? — гукнув він Аґнєшку.
— Я тут, Романе! — голос пролунав із дверей аж у кінці коридору.
— Чекай, ти у ванній?! — простромила його думка вже під дверима.
— Так, я у ванній. Поверни вимикач, праворуч від дверей, і заходь до мене.
— А якщо ти гола?
— Я і є роздягнена, заходь давай, я не кусаюся.
— Щось я в цьому починаю сумніватись, — пробурмотів Роман, клацнув вимикачем і, штовхнувши двері, увійшов до кімнати.
У ванній горіло кілька свічок, і в момент, коли він переступив поріг, Аґнєшка, схильна до театралізацій, увімкнула музику. Тишу лагідно роздерли на лахміття добре знайомі Роману «Rolling Stones», щоправда, ледве-ледве чутні за переполошеним диханням двох людей у кімнаті. Кохановська лежала в порожній глибокій ванній, свічки були прилаштовані так, що світло торкалося лише обличчя, ключиць, передпліч і грудей, а вже під ребрами танцювала тінь, і живіт її, начебто укутаний у чорну ковдру, потопав у темряві.
Кохановська дивилася на нього жадібно й допитливо.
— Що скажеш? — спитала вона, облизавши пересохлі губи.
— Це найкраще, що я бачив у житті, серйозно.
