— Це ти. Я кажу, що ходжу допомагати певному Ярославу за гроші. Довго розповідати.
— Совість тебе не мучить, Романе?
— Не дуже, я три місяці вже так живу. Цього разу, напевно, відсутність буде триваліша, але суті це не міняє. А тебе совість не мучить? — поцікавився Роман.
— А мені що? — відрізала Кохановська. — Давай спи, у тебе очі злипаються.
А йому й правда хотілося спати, тож за якусь чверть години він уже дрімав, прокинувшись потім лише на митниці, і знову моментально заснув, повернувшись на тепле сидіння «опеля» вже на українській землі.
Роман випірнув зі своєї дрімоти від різкого руху — Аґнєшка несподівано загальмувала, і його трусонуло.
— Прокидайся давай, тільки тихо мені. Ми вже у Львові, але до того часу, поки місто прокинеться, ще години чотири. Власне кажучи, велика частина Львова лише недавно заснула, — Аґнєшка подивилася на годинник. — Ну так, іще п’ятої нема, швидко доїхали!
Роман заворожено, як дитина, виліз із машини й моментально вп’явся очима в монументальну споруду Львівської опери. Довкола квітнево галасували птахи, спостерігаючи з дахів за пострілами сонячних променів зі сходу. Утім, стріли сонця пролітають поки що виключно над містом, як кулі над головами натовпу, випадково поцілюючи лише в найвищі шпилі й рикошетячи від вікон горішніх поверхів. Аґнєшка, керуючись якимись своїми міркуваннями, привезла Романа якраз у те місце Львова, яке він більш-менш знав, зворушивши цим його мало не до сліз.
— Що ти там застиг?! — пролунало десь збоку. — Паралізувало тебе чи що? Ходімо зі мною!
Замість відповіді Роман кинувся до Кохановської й обійняв з такою вдячністю й силою, що їй здалося: от-от захрустять ребра, і вся та ніжність і прив’язаність, які вона останнім часом дедалі більше відчувала до Романа й досі вдало тримала в клітці свого тіла, потечуть крізь розламини, затоплять цей Львів до бісової мами, і вони, якщо залишаться в живих, змушені будуть вибиратися назад, до Варшави, човнами, розповідаючи всім дорогою про жахливу катастрофу, про Львів, який помер від її любові.
Роман послабив обійми лише за кілька хвилин, навіть подумалося, що це були не обійми, а судома, яка зійшла на нуль сама собою.
— Ну ти й даєш, хлопчику, — здивовано кинула йому Кохановська, потираючи затерплі плечі. — Ходімо вже.
— Куди? — здивувався Роман, помітивши, що Аґнєшка впевнено прямує до однієї з брам.
— На квартиру. Треба ж десь душ прийняти і так далі.
– І так далі? Гаразд. Але… у тебе у Львові теж квартира є? Чи ти винайняла?
— Ні, Романе, — засміялася Аґнєшка. — Усе набагато цікавіше. Кілька років тому я жила півроку у Львові на стипендії літературній, у цьому будинку, ось там, на третьому поверсі, — показала вона кудись нагору пальцем.
— Ага, і що?
— А нічого. З того часу в мене залишилася копія ключів, і якщо зараз у квартирі нікого немає, то ми зайдемо, відпочинемо кілька годин, а потім підемо дивитися твою Україну, за якою ти так дуже сумуєш. Сумував, — виправилася вона.
— А якщо там хтось є?
— А ми зараз перевіримо, — сказала Кохановська. — Для цього люди давно вигадали дзвінок. Зараз подзвонимо, а потім будемо розбиратися.
— А якщо там хтось є? Нічого, що лише п’ята ранку?
— Вибачимось і підемо собі.
— А якщо там міцно сплять і не прокинуться? — не відставав Роман.
— Там такий дзвінок, що мертвого підійме. Слухай, але ти нудний. — Аґнєшка жартома штовхнула Романа, і він навалився спиною на стіну під’їзду.
— Я не нудний, просто останнім часом не люблю сам собі ускладнювати життя.
— Ой, та годі тобі. — Аґнєшка зупинилася перед залізними дверима чорного кольору. — То що, дзвонимо?
Роман кивнув, і Кохановська натиснула кнопку дзвінка. Вона не збрехала — від цього звуку піднялися, певно, навіть мертві. Десь під дах пурхнули перелякані голуби і, здавалося, сам Біг-Бен простромив, мов спис, з першого поверху по четвертий усі сходові клітки під’їзду й потойбічно загудів у свіжому квітневому повітрі. Роман напружився, мов натягнена струна, готовий утікати за першої потреби, але по той бік дверей панувала мертва тиша, лише десь унизу дзвінко зацявкав якийсь песик.
