Тато замислився:
— Виходить, їй сказав капітан Горбатюк…
— Дивно, — Женя почухав потилицю. — А чого він нам нічого не сказав, що хтось пропав?
— А чого він має нам доповідати, — пхикнув Вітасик. Хоча і йому було досадно.
Баба Секлета вийшла з хати, несучи пальто, хустку і валянці.
— Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, — сказав тато.
— Я їй сінничок дам, у мене є, — кивнула баба.
Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з'явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?..
— Я ляжу на розкладушці біля льоху! — рішуче сказав тато. — Мало що може статися.
— І я! — вигукнув Женя.
— І я! — підхопив Вітасик.
— Ні, ви ляжете на веранді, — невблаганно відрізав тато. — Ще мені за вас хвилюватися треба.
Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.
Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала — тато не міг заснути теж.
Вовтузилася і баба на печі.
Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…
Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.
Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.
Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.
— Ну як? Щось було чути? — спитала баба.
— По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.
— Спить, бідолага… будити чи ні — не знаю, — непевно сказала баба.
Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.
— В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… — тато підняв одне плече.
— Полізу гляну, — рішуче сказала баба. Вона одчинила двері льоху і полізла сходами вниз. Минула хвилина…І раптом знизу почувся приглушений бабин зойк:
— Ой, лишенько!.. Господи милосердний!..
— Що таке? — стривожено кинувся до сходів тато.
— Нема нікого! — розпачливо гукнула знизу баба. Тато, а за ним і хлопці посунули вниз.
Дівчини в льосі не було. Лежав тільки прим'ятий сінничок. Татова сумка з продуктами зникла теж.
Розділ XXIII
Капітана Горбатюка розбудив телефонний дзвінок. За звичкою, ще навіть не розплющивши очей, він швидко схопив трубку (щоб не прокинулася дружина — телефон стояв із його боку ліжка) і тихо, знову-таки за звичкою, проказав:
— Горбатюк слухає.
— Ой, Степане Івановичу, пробачте, що так рано. Здрастуйте. Дружина професора Барабаша… Але я ледве дочекалася ранку… Чоловік кудись уночі подався. Залишив записку: «Не шукай мене. Не піднімай шуму. Так треба. Коли звільнюсь, подзвоню». Я місця собі не знаходжу. Пробачте, — вона заплакала.
— Я зараз приїду, — сказав Горбатюк і поклав трубку. Була шоста година ранку.
Вона, мабуть, стояла біля дверей, чекаючи його, бо одчинила негайно, тільки він доторкнувся до дзвоника.
— Що ж це таке?! — вигукнула вона, схлипуючи. — Його хтось примушує! Йому хтось погрожує! Він діє не з власної волі
