— Ви думаєте? — з надією спитала вона.
— Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.
— Ви думаєте? — повторила вона.
— Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини — одразу вам подзвоню.
— Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!
— До побачення!
Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався — чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.
Розділ XXIV
Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.
— Де ж вона ділася? Що ж це робиться? — розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі — Може, вийшла, а ви не почули?
— Ні. Вийти вона не могла, — вперто твердив тато. — Якщо у льосі нема іншого виходу, то…
— Та ви що? Де ж тут інший вихід? — баба тільки руками розводила.
Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.
— Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, — похмуро сказав тато.
— Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, — нагадав Женя.
— Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, — і тато пішов дзвонити.
Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно — чималу годину ніхто не брав трубку.
…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.
На узбіччі стояла «Лада», і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.
Капітан уже проскочив ту «Ладу», але краєм ока встиг помітити — та це ж професор Барабаш!
Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під'їхав до професора.
— Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?
Професор визирнув із-під капота:
— А-а, це ви?.. — і з притиском додав: — Пане капітан!
— Не ображайтеся, Іване Степановичу. Я не обдурив вас. Я таки член Товариства української мови і проводжу роботу у нашому райвідділі. А де я працюю, ви мене просто не питали, — капітан зліз із мотоцикла і зазирнув у мотор. — Але оскільки ми вже зустрілись, дозвольте кілька питань… Хочу тільки застерегти: йдеться про злочинну групу і, може, навіть про вбивство. Якщо ви щось знаєте і приховуєте, це небезпечно передусім для вас. Не кажучи вже про вашу дружину. Та й інших невинних, чесних людей.
Професор випростався. Капітан теж. Вони дивились один одному просто у вічі. Професор насупив брови.
— Чому ви одразу не представилися? Ще тоді. Ми б не втратили час.
— Я обіцяв вашій дружині.
— Я знав, що вона не витримає і звернеться до міліції… Але ви так щиро говорили, — я навіть не запідозрив… Байдуже! Зараз це вже не має значення. Ну що ж… Очевидно, з моєї таємниці вже нічого не вийде. Так от! У двох словах… Під час Першої світової війни ігумен Георгіївського монастиря у Завалійках, боячись розграбування, зняв з олтаря, з царських врат найцінніші ікони шістнадцятого, сімнадцятого століть і закопав у підземеллі. Про це ніхто не знав.
— А як дізналися ви?
— Цієї зими я був у Франції і познайомився з дуже цікавою людиною — майже сторічним професором Хоржевським. В юності, за часів революції, він був ченцем Георгіївського монастиря і разом з ігуменом і ще двома монахами закопував ті
