— Підземний хід! — ледь чутно прошепотів Женя, коли тато зник у проламі.
— Тепер усе ясно! — прошепотів Вітасик.
Оскільки хлопці в дірку лізти не наважились (та це було й нерозумно — вони б тільки заважали дорослим), нам доведеться залишити їх в льосі, а самим податися за капітаном Попенком і Василем Сергійовичем.
Хто бував у Києво-Печерській лаврі, той легко може уявити собі підземні монастирські коридори.
В такий коридор і вилізли капітан Попенко і тато Кисіль.
— Погасіть ліхтар на хвилинку, — прошепотів капітан їх огорнула сира холодна темрява.
Вони затамували подих, прислухаючись. Спершу не було чути нічого. Та от…
Розділ XXVI
— Будьте обережні, — сказав капітан Горбатюк, коли професор одчинив двері склепу.
— Ви ж дали мені мотоциклетний шолом. Тепер боятися нічого, — усміхнувся професор, поправляючи шолом на голові.
— Все одно. Першим піду я.
— Гадаю, доцільніше, щоб першим пішов я. Голіруч ви з ним не впораєтесь. Не хочу вас принизити, але такої фізичної сили я не зустрічав ні в кого. Сам не слабак, але… Краще я йтиму попереду, а ви з ліхтарем і пістолетом за мною.
— Я не маю права ризикувати вашим життям…
— Моє життя буде безпечніше, коли ви йтимете за мною. Бо якщо він вас одразу нейтралізує, без зброї я буду проти нього безсилий. Та й у підземеллі я вже орієнтуюся, а ви…
— Що ж, може, ви маєте рацію, — погодився капітан і додав: — Ви — мужня людина.
Професор не відповів. Мовчки рушив у склеп. Кам'яна брила на долівці склепу була відсунута, одкриваючи квадратний отвір, за яким починалися кам'яні, порослі мохом сходинки.
Професор спускався першим, капітан одразу за ним.
Небезпечні хвилини завжди довгі, тягучі. Капітанові здалося, що сходи безкінечні.
«Треба було взяти з собою когось зі своїх хлопців… Але все відбулося так блискавично…» — думав капітан.
Сходи скінчилися.
У підземному склепі лежало п'ять кам'яних надгробків. На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.
— Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, — шепнув професор.
Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.
— Це сталося тут, — шепнув професор, — ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.
Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.
Рушили далі.
Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п'ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.
Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить — і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.
Капітан скочив уперед:
— Стій! Стрілятиму!
Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.
Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.
Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по
