обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори — жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло — капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.
— Назад! До дверей! — вигукнув капітан. Вони кинулися назад.
— Ще якийсь вихід є? — спитав капітан.
— По-моєму, ні, — сказав професор. — В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!
— Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, — сказав капітан. — Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…
Розділ XXVII
— Чуєте? — пошепки спитав капітан Попенко.
— Наче хтось заплакав… — прошепотів Василь Сергійович.
— Вмикайте ліхтар. Ходімте.
Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.
Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.
Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками «шахтаря» у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.
— Іро! Що з вами? — вигукнув капітан Попенко.
— Ой! Це ви?! — скрикнула дівчина. — Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..
І вона знову гірко заплакала.
— Що? — здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.
— Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, — крізь сльози причитала дівчина.
І раптом…
— Ой!.. — скрикнула вона. — Бережіться!
Але було вже запізно.
Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар.
І запала темрява.
— Стій! Стій! Стрілятиму! — тріснув постріл, посипалася земля.
Капітан Попенко стріляв угору.
Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:
— Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.
— А ви хто? — озвався капітан Попенко.
— Як — хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.
— А де той, що на вас ліз?
— Як — де? Лежить отут-о. Відпочиває.
— У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.
— Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.
— А ви звідки знаєте, хто я?..
— А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.
