Марина та Сергій Дяченки
Баскетбол
- Це Сашко, - сказав той, що стояв за лівим плечем Антона.
Сашко був двометровим худим хлопцем у полинялій жовтій майці з цифрою “дев’ять” на животі.
- А це Людовик.
Людовик сидів на камені в затінку перехнябленої огорожі. Окуляри в тоненькій
гнутій оправі раз у раз сповзали йому на ніс, і він час від часу закидав
голову, щоб повернути їх назад. Антон не міг відвести погляду від цих окулярів
- його начебто щось притягувало, як за ниточку. Людовик посміхнувся й
підморгнув крізь тьмяне скло, і від цієї усмішки та цього підморгування
Антонові мороз пробрав по шкірі.
- …А це м’яч.
Оранжевий м’яч лунко підстрибнув, і Антон машинально піймав його. Відчув пухирці на гумовій
поверхні - знайомий дотик, що відразу нагадав про щось гарне. Щось від давнього
славного часу.
- Сашко в нас грає з Людовиком, а ти гратимеш зі мною, - той, що стояв позаду
Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, глянув мружачись на небо: - Ох і пече сьогодні… Ну, ходімо.
Він назвався Мелом, був невисокий - у всякому разі, порівняно з Антоном і
Сашком. Носив жовтогарячу футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш та неприродно синьої сливи. Його джинси були закасані до
щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.
- А ось наше поле. Подобається?
Баскетбольний майданчик був цілком покритий снігом. Сніг - шар завтовшки в
палець - підтанув і закляк, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але
від цього не менш пекуче сонце. А сніг лежав.
