- Ти мене чому сукою обізвав? - запитав Антон.
Сашко недобре скосив очі:
- А ти не зрозумів - із понтом діло… Якби ти так далі грав, як у перші десять
хвилин - тебе б уже тут не було. Було б тобі зовсім по-іншому.
Хляскала з душів вода. Виблискували, немов лаковані, кахлі.
- А тобі що? - запитав Антон.
Сашко зітхнув:
- Люди один одного підтримувати повинні…
Поряд перемовлялися інші хлопці. Їхні голоси лунали під мокрим склепінням якось
дивно, по-пташиному.
- Так, - мовив Антон, щоб урвати мовчанку.
- Ось прикинь, - сказав Сашко, розтираючи долонями плечі. - Якби навіть хтось
із тих козлів тут опинився… Я б і йому добра бажав. От чесно.
- А що той хлопець зробив? - тихо запитав Антон. - Який на моєму місці грав?
- Філонив, - знехотя мовив Сашко. - А може, не філонив. Може, характер такий.
Адже він майстер був, міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив.
Гру любити - це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувся двічі.
Ще разів зо два лопухнусь - і теж на загальних підставах піду…
- Ні, - швидко сказав Антон.
Сашко знизав плечима:
- Ні… Бо наступного разу я не лопухнуся.
- Як можна любити цю гру? - пошепки запитав Антон.
Сашко невесело посміхнувся:
- Гра - вона є грою… Я зі школи в баскетболі. З першого класу. Думав, що буду
все життя в баскетболі… А от з армією… Я в команді ЦСКА не втримався…
