погодився я. — А це бажання і ця любов, гадаєш, властиві всім людям? Чи всі завжди бажають собі блага? Що скажеш на це? (b) — Так, — відповів я. Це прагнення властиве кожному. — Тоді поясни мені, Сократе, — провадила вона, — чому ми не кажемо, що всі люди люблять, якщо всі завжди люблять одне і те ж, тільки про одних говоримо, що вони люблять, а про інших ні? — Я теж дивуюся з того, — сказав я. — Не треба дивуватися, — відповіла вона. — Беручи якийсь різновид любови, ми називаємо його загальним поняттям — власне любов’ю, а всі інші види називаємо інакше. — Як то? — спитав я. (с) — А так. Ти напевно знаєш, що творчість буває різна. Бо будь-яка причина є творчістю, якщо завдяки їй відбувається перехід із небуття у буття. Тому-то будь-яка праця в царині мистецтв є творчістю і кожен художник є творцем. — Безумовно, — потвердив я. — А все-таки знаєш, що не називаємо всіх художників поетами, але мають вони інші назви. І з усіх царин творчости, одна тільки обмежена її частина, а саме — музика і віршування — називаються загальним поняттям. Бо тільки музика і віршування називаються творчістю, власне поезією, а творцями, поетами у власному розумінні цього слова, називаються ті, що працюють у згаданій царині. — Правду кажеш, — погодився я. (d) — Те саме стосується й любови. Суть її в тому й полягає, що всяке бажання блага і прагнення бути щасливим — це для кожного найсильніше бажання, та, водночас, — і зрадливе. Однак, про різних людей, чиї помисли і прагнення — це маєтки, вправне і здорове тіло, мудрість — не говорять, що вони люблять, і таких не називають закоханими. Тільки до тих, що захоплені одним видом любови, підходить загальна назва «любов», про них кажуть, що вони «люблять», і їх самих називають «закоханими». — Здається, що й тут ти все добре говориш, — визнав я. (e) — Дехто береться стерджувати, — сказала вона, — що любити — це шукати свою половину. Але я певна, друже мій, що любов ні половини не шукає, ані цілости, якщо в ній нема якогось блага. Бо люди готові повідрізати собі руки й ноги, якщо усвідомлюють шкідливість своїх членів. Думаю, люди люблять не те, що «своє», хіба що назвали б добре своїм і власним, а погане — чужим. (206) От і виходить, що люди не люблять нічого іншого, крім того, що є добрим. Як ти гадаєш? — І я так вважаю, присягаюсь Зевсом, — відповів я. — Тоді розваж, — провадила вона далі, — чи можна так просто сказати, що люди люблять благо? — Так, — відповів я коротко. — Чи не було б доречно зауважити, що люди люблять ще й володіти благом? — Це важлива заввага. — І не просто володіти, але хочуть, щоб воно було в них вічно. — І це важливо брати до уваги. — А тепер, звівши усе разом, хіба не скажемо, що любов є прагненням до вічного володіння благом? — Правду кажеш, — погодився я. (b) — А якщо любов — це вічне бажання блага, то в який спосіб мають діяти ті, що його прагнуть, щоб їхню відданість і одержимість можна було називати любов’ю? Які ж то діла їхні можеш назвати? — Якби міг, Діотимо, — відповів я, — то не дивувався б твоїй мудрости і не ходив би до тебе, аби цього навчитися. — Тоді скажу тобі, — відповіла вона, — це родження в красі — тілесній і духовній. — Тут треба володіти мистецтвом розуміння оракулів, щоб збагнути, що ти маєш на думці. Я не второпаю. (с) — Ну що ж, — сказала вона. — Спробую говорити ясніше. Усі люди, Сократе, вагітні тілом і душею, і коли досягають певного віку, природа їхня прагне розродитися. Розродитися вона може тільки в прекрасному, у потворному родити не може. Коли сходяться чоловік і жінка — вони породжують. А родження є ділом божественним, бо вагітність і родження є виявом безсмертного начала у живому єстві, що є смертним. Одне, а друге не може статися там, де нема гармонії. Для всього божественного потворність — це брак гармонії, а прекрасне — гармонійне. (d) Отож, при всякому народженні Мойрою та Ілітією є Краса. Тому, наблизившись до прекрасного, вагітне єство розкривається назустріч і розливається радістю, і породжує, і приводить на світ. Наблизившись до потворного, похмуро й тужно зіщулюється, відвертається, закривається і, замість того, щоб породжувати, затримує в собі обтяжливий плід. А тому той, хто носить у собі тягар сімені, хто повний творчої потуги, той відчуває піднесення від споглядання прекраcного, бо прекрасне дає звільнення від болісної туги. (e) Але любов, Сократе, — не є прагненням прекрасного, як ти собі уявляєш. — То що ж таке, на твою думку, любов? — спитав я. — Прагнення творити і родити у красі. — Можливо, — погодився я. — Більше певности, — сказала вона. А чому, власне, родити? Тому що родження для смертного є тим вічним і безсмертним, що відпущено кожному смертному. (207) А якщо любов, як ми погодилися, є прагненням вічно володіти благом, то разом із благом не можна не прагнути й безсмертя. Отож виходить, що любов неминуче є прагнення безсмертя. — Цього навчила мене Діотима, коли ми бесідували про Ероса. А одного разу вона спитала мене: — Як ти гадаєш, Сократе, в чім причина любови і пристрасти? Чи тобі не доводилось бачити, в якому дивному стані бувають всі звірі — що бігають по землі чи мають крила, — коли вони запалені пристрастю дітородження? Їх огортає якийсь любовний шал, (b) перше — як паруються між собою, а потім, коли вигодовують своє потомство. Тоді навіть найслабші готові боронити свій плід від найсильніших, готові й вмерти за нього. Самі терплять голод, аби лише вигодувати потомство, задля дітей роблять усе, що лише можуть. Про людей ще можна було б сказати, що їхніми вчинками керує розум. (c) Але в чому ж причина таких любовних пристрастей у диких звірів, — що ти на це скажеш? — Я знову відповів, що не знаю. — І після всього ти ще хочеш, — сказала вона, — стати знавцем любови, якщо ти не збагнув цього? — Але ж я вже говорив і зараз повторюю, що
Вы читаете Бенкет
×