Бенкет

видається, що це необхідність. А як це здається тобі? — Мені теж так здається, — сказав Аґатон. — Гарна відповідь. Отож, чи прагнув би хтось, якщо він великий [скажімо, зростом], бути великим або сильний — сильним? — Ні. Ми вже дійшли згоди, що це неможливо. — Отже, якщо хтось є якимсь, то вже не має потреби в тому, щоб таким бути. — Авжеж, — відповів Аґатон. — Якщо сильний прагне бути сильним, — вів далі Сократ, — а моторний — моторним, чи здоровий — здоровим, — то виходить, можна думати, що люди, які все це вже мають, прагнуть саме того, чим вони володіють. (c) Щоб не було якогось непорозуміння, тому й кажу: якщо поміркуєш, Аґатоне, то ці люди мусять вже зараз мати все те, чим вони володіють, хочуть того чи ні. Як же тоді хтось може ще й прагнути цього? Але, якщо хтось говоритиме: «Я здоровий і хочу бути здоровим, я багатий і хочу бути багатим, я прагну того, що маю» — чи зможемо відповісти йому на те: (d) «Володіючи багатством, здоров’ям і силою, ти, чоловіче, прагнеш і надалі цим володіти, оскільки в теперішньому часі, хочеш того чи ні, ти все це вже маєш. Тому, коли ти говориш: «Я прагну того, що в мене є», ти, насправді, визнаєш: «я прагну, щоб те, що в мене є зараз, було мені і в майбутньому». Чи погодився б він із нами? — Еге-ж, — відповів Аґатон. — Хіба це не означає — любити те, що не існує, чого в нього ще немає, коли хтось прагне, щоб воно зберігалося й було в майбутньому? — запитав Сократ. (e) — Звичайно, означає, — відповів Аґатон. — Отже, і той чоловік, і кожний інший, хто прагне, бажає неіснуючого, того, що насправді він не має; чим він не володіє, чим сам він не є і в чому відчуває потребу — саме цього він пристрасно прагне і тільки це він любить, чи не так? Аґатон у всьому погоджувався із Сократом. — Тепер пригадаймо собі те, що сказали раніше. Чи не є Ерос передусім любов’ю до когось або чогось, а потім любов’ю до того, в чому відчуває потребу? (201) — Так, — визнав Аґатон. — Тепер пригадай-но собі свої ж слова: любов’ю до чого є Ерос? Якщо треба, можу повторити. Здається, ти говорив нібито справи у богів прийшли до якогось порядку завдяки любові до прекрасного: любові до потворного не може бути. Впізнаєш свої слова? — Впізнаю, — відповів Аґатон. — І щодо цього ти не помилявся. А якщо так, то чим є Ерос, як не любов’ю до краси і аж ніяк не любов’ю до потворного? Аґатон не заперечив. (b) — То чи дійшли ми згоди в тому, що любити можна тільки те, в чому є потреба і чого насправді немає? — Так. — Тоді виходить, що Ерос не має краси, а тому її потребує. — Саме такий висновок напрошується. — Що ж? У такому разі ти готовий назвати прекрасним те, чому невистачає краси, тобто обділене красою? — Ясна річ, що ні, — відповів Аґатон. — Отже, ти й надалі, всупереч мовленому тобою ж, стверджуєш, що Ерос є прекрасний? (c) — Доводиться визнати, Сократе, що я не зовсім усвідомлював собі, що говорив. — Насправді ти гарно мовив, Аґатоне. Але скажи мені ось що: чи не здається тобі, що добре — воно й прекрасне. — Хіба можу я мати щодо цього іншу думку? — Але якщо Ерос має потребу в прекрасному, а добре є прекрасне, виходить, що він обділений і добром? — Я не в змозі сперечатися з тобою, Сократе, — зізнався Аґатон, — хай буде по-твоєму. (d) — Ні, любий Аґатоне, ти не в силі сперечатися з істиною, із Сократом сперечатися — нескладно. А тепер дам тобі спокій. Виходячи з тих міркувань, де ми з Аґатоном дійшли згоди, спробую переповісти вам, як зумію, своїми словами те, що почув колись від однієї мантинеянки на ім’я Діотима, жінки вельми обізнаної у справах Ероса. Свого часу вона стала в пригоді атенянам, коли під час жертвоприношення перед загрозою чуми зуміла на десять років віддалити від Атен це лихо. Мене ж просвітила у справах любови. Отож, перш ніж почну розповідати, мусимо з’ясувати, беручи за приклад Аґатона, що таке Ерос і який він, а вже потім скажемо про його діла. (e) Найлегше, мабуть, зробити це так, як та чужинка. Вона раз по раз запитувала, я відповідав їй щось у тому ж дусі, як ось Аґатон зараз: що Ерос — великий бог, що він — любов до прекрасного. А вона в такий самий спосіб, як я щойно говорив Аґатонові, помогла мені зрозуміти, що всупереч моїм твердженням, Ерос не є ні прекрасний, ані добрий. Тоді я запитав: «Що ти таке говориш, Діотимо? Може, Ерос потворний і лихий?» — Не кажи такого! Невже все, що не прекрасне, мусить, по-твоєму, бути потворне? (202) — Авжеж. — А що не мудре, то конче й дурне? Хіба ти не помічав, що існує щось посередині між мудрістю і, скажімо, невіглаством? — Що саме? — Ти знаєш, що правильну думку, якщо для неї немає слова, не можна назвати знанням, бо що то за знання, якщо його не можна втілити у слові. Але це й невіглаством не назвеш, бо як можна вважати невіглаством спробу осягнути те, що є насправді. Мабуть, правильне уявлення — це щось середнє між розумінням і невіглаством. (b) — Твоя правда, — потвердив я. — Тоді не наполягай на тому, що все не прекрасне мусить бути потворне, і все що не добре — лихе. Так само, якщо ти погоджуєшся, що Ерос не є ні добрий, ані прекрасний, не думай, що він уже напевно потворний і лихий, але вважай його чимось середнім між одним і другим. — І все- таки, — всі визнають, що він великий бог. — Коли ти говориш про всіх, то береш до уваги людей обізнаних чи й необізнаних теж? — Усіх назагал. (c) Вона розсміялася: — Як його можуть вважати великим богом ті, що взагалі не визнають його за бога? — Це ти про кого? — запитав я. — Про тебе першого, — відповіла вона, — а я ось друга. — Як ти можеш таке говорити? — запитав я здивовано. — Дуже просто, — відповіла вона. — Скажи мені, чи ти, бува, не стверджуєш, що всі боги блаженні та прекрасні? Чи, може, насмілишся сказати, що котрийсь із богів ні блаженним не є, ані прекрасним? — Ні, присягаюсь Зевсом, — відповів я. — Тоді скажи, кого ти маєш за блаженних? Чи не тих, хто володіє благістю і красою? (d) —