ВОНА зупиняється.
ВІН. Вибач.
ВОНА (піднімаючи обличчя догори). Стеля протікає.
ВІН. Байдуже. І так початок доведеться переписати.
ВОНА. Чого ти вічно сіпаєшся? Будь самим собою.
ВІН. Це теж перепишемо.
ВОНА. Як хочеш. Зрештою, це твій вибір.
ВІН. Ага. Основне — правильний набір шрифтів.
Довга пауза.
ВОНА. Звідки в тебе стільки манірності?
ВІН. Захисна реакція.
ВОНА. Не бреши.
ВІН. Кажу тобі — захисна реакція.
ВОНА. До того всього ти ще й самовпевнений і невиправний егоцентрик. О, ти хотів би, щоб було від чого захищатися! Але, дорогенький, на жаль...
ВІН. А білочка?
ВОНА. Нема в тебе ніякої білочки. І галюніків немає. Допився ти лише до епілепсії. Та й то спорадичної. Достоєвського з тебе не вийде.
ВІН. Давай введемо мораторій на прізвища. І ще на деякі слова.
ВОНА. Наприклад?
ВІН. Ну там «вічність», я не знаю, «душа», «нірвана».
ВОНА. З гівна солдатики.
ВІН. Що?
ВОНА. Гівно. Солдатики.
ВІН (подає рукавичку). Візьми.
ВОНА. Пізно.
ВІН. Як хочеш. (Після паузи). Якось це все не вставляє, що?
ВОНА. А тобі тільки б вставити кудись, ізвінітє за каламбур.
ВІН. Ну-ну, попрошу без образ. Гра слів повинна бути вишуканою.
ВОНА (відлунням). Дна снів долина всує вишикувана.
ВІН. Вона...
ВОНА (підхоплюючи). Він...
ВІН (поспіхом). І вони сюжетні, вони — наче фільм, по якому блукаєш...
ВОНА. Стоп. На цитати теж ембарґо. Тобто мораторій.
ВІН. Про що ж ми тоді будемо розмовляти?
ВОНА. Твої проблеми.
ВІН. Ну от, так завжди. А ще питаєш, чому тебе чоловіки бояться.
ВОНА. Тільки такі, як ти.
ВІН. Таких більшість. За нами майбутнє.
ВОНА. Past in future.
ВІН. Будемо говорили, чи будемо собачилися?
ВОНА. So, бачили очі, що вибирали.
ВІН. Ти що, на конкурс каламбурів прийшла?
ВОНА. Твоя школа.
ВІН. Ой, ви мнє льстітє.
ВОНА (відбирає рукавичку, яку він ще досі тримає в руках). Мудак.
ВІН. Ого.
ВОНА. А ти думав.
ВІН хапає ручку, щось записує на картці, запихає картку в конверт, довго його слинить і, не адресуючи, віддає ЇЙ. ВОНА стрімко витягає із сумочки марку, наклеює на конверт і віддає ЙОМУ. ВІН вихоплює із загашника печатку, штемпелює листа й знову простягає ЇЙ. Темп передач пришвидшується. ВОНА малює на звороті конверта хрестики, як це роблять люди, котрі вважають, що їхню пошту можуть перлюструвати, і, річ ясна, повертає ЙОМУ. ВІН по недовгих ваганнях заліплює конверт скотчем, ВОНА обмотує товстим поштовим шнурком, ВІН розігріває сургучеву печатку, ВОНА вихоплює листа в НЬОГО з рук і дре на дрібні шматочки. Через шнурок і скотч це вдається погано. Згори сипляться білі пелюстки. Загораються досвітні вогні. Звучить музика.
ВІН. Слухай, ніколи тебе не питав, а яку музику ти любиш?
ВОНА. (Вагаючись, чи відповідати на запитання. Видно, що їй боляче). Гарно в тебе виходить! Спочатку обмежуєш мене своїми допотопними ремарками, нав’язуєш мені свої думки/слова, змушуєш поводитись як істеричка, а потім питаєш про музику?! Ти ж все за мене знаєш — бабахни собі екстезі і придумай сам, яку музику я люблю... А чого ти чекав після того... після того, як усе це наговорив за двох? Ти ще й шизофренік? Я не заперечую — це майже геніально. Але... чи ми спробуємо почути одне одного, чи ти будеш концертувати сам. Ну, ну! Не соромся. В тебе гарно виходить все й наодинці. Хіба тобі хтось потрібен?
ВІН. На себе подивися!
ВОНА. Дивлюся. Нічого цікавого. Трус. (Раптом злякалася). Що, несмачно? (Напружено). Трус, трус, трус... Чи я тобі лялька? Що, з лялькою легше? Безпечніше, зручніше... Туди-сюди. Очками луп-луп, ніжками туп-туп...
ВІН (тупо). Туп-туп.
На екрані йдуть кадри з фільму Берґмана «Тема». Без звуку. Крупні плани героїні.
ВОНА (опановуючи себе, з гіркою іронією киваючи на екран). Яку ти чуєш музику?
ВІН (так, ніби ніякого екрана немає, та й, чесно кажучи, справді немає
