Після наради Мітеликові знов не пощастило зв'язатися з Однооким, і він вирішив діяти за власним планом. У базі даних ФПП старший консультант розшукав додаткову інформацію про учасників археологічної експедиції дев'яносто другого року. Виявилося, що в одній із міських шкіл викладає історію колишня студентка Адамчука Валентина Дворська, яка разом із ним брала участь у розкопках курганів Заяча Голова і Відьмина Могила.
На групових фотографіях 92-го Дворська виглядала ефектною дівчиною з ретельно розчесаним світлим волоссям і приємним лисячим личком. Коротенькі шорти не приховували струнких довгих ніг дівчини. Фотографуючись біля розкопок, вона постійно обирала місце поряд з доцентом Вербенком, автором експедиційного звіту. Валерій Петрович читав у досьє, що Дворська в 1995 році стала законною дружиною Вербенка, зруйнувавши його перший шлюб. Разом вони прожили дев'ять років, мали спільну дитину. Тепер Вербенко був одруженим утретє, і знов зі студенткою історичного факультету.
Із самим Сергієм Тарасовичем Вербенком Мітелик мав намір зустрітися пізніше. У своїх аналітичних припущеннях він позиціонував доцента, одного з найімовірніших активних «хранителів» реліквії. Також у нього були всі підстави сподіватися, що після розлучення Дворська не залишилася вірним охоронцем секретів свого колишнього чоловіка.
Мітелик встиг до початку перезмінки, котра у цій школі починалася о пів на третю. На другому поверсі незграбної бетонної споруди він знайшов кабінет історії. Видовжену навчальну кімнату з великими вікнами, крізь які на столи і шафи линули агресивні потоки сонячного світла. Дворську старший консультант упізнав відразу. Вона й тепер, на межі сорокаріччя, залишалася ефектною жінкою. Сірий костюм бездоганно облягав стримані лінії її тіла. Дворська сиділа за вчительським столом, недбало закинувши на коліно ногу. Світло немов пливло засмаглою гладкою шкірою, згладжуючи красиві лінії м'язів. Це було приємне видовище. Навіть для такого вибагливого естета, як син артилериста. Валерій Петрович пошкодував, що не зняв обручку.
Побачивши Мітелика, що нерішуче зупинився на порозі кімнати, Дворська швидким рухом поправила зачіску. До її очей застрибнули веселі відблиски від сонячних смуг, що замешкали на скляних дверцятах книжкових шаф.
— Ви до мене? — спитала вчителька. Вона дивилася трошки вбік від Мітелика. Її лисячий профіль у цій позиції нагадував рельєфні зображення єгипетських цариць.
— Так, — старший консультант напружив обличчя, надавши підборіддю твердості.
— З якого питання?
— Я пишу книгу про вашого вчителя, Бориса Робертовича Адамчука.
— Ну? — очі Дворської втратили веселий блиск.
— Хотів би з вами побалакати, Валентино Семенівно.
—
— Що? — Мітеликові здалося, що він не дочув.
Дворська звернулася до школярок, які прибирали класну кімнату: «Вийдіть на хвилину». Ті залишили швабри і вийшли до коридору, обмацавши Валерія Петровича оцінюючими поглядами.
— Я ж пояснила вже, що таку інформацію я дам лише за великі гроші, — сказала Дворська, роблячи наголос на слові «таку». Її обличчя застигло, лише на правій скроні пульсувала хвиляста судинка. Її вік пробився крізь макіяж сіткою неконтрольованих зморщок.
— Ви мені нічого не пояснювали.
— Не вам, а тій вашій дівчині.
— Якій ще «моїй дівчині»? — спиною Мітелика пробігли мурашки. — Я не посилав до вас ніякої дівчини.
— Ви хочете переконати мене, що то не ви посилали її до мене? — Дворська скривилася. Вітрильця її гострого носа презирливо напнулися. Мітелику подумалося, що цей різкий вираз обличчя вчителька відпрацювала, роками вислуховуючи брехливі виправдання невстигаючих учнів.
— Так, не я, — він вклав у три короткі слова усю переконливість, на яку був спроможний.
— Тоді вибачте.
— Нічого, — син артилериста перетворився на втілену куртуазність. — Певно, хтось паралельно зі мною вивчає спадок професора.
— Напевне, є що вивчати, — Дворська ледь відкинула голову, демонструючи гладеньку шию. Настороженість не залишила очей, але з обличчя сповзла маска ворожості.
— Звісно.
