— Ти єщьо такой маладой, Валєрка, — казала вона, — ти ще не відчуваєш, як швидко усе навколо змінюється. Все змінюється, все… Ще кілька років тому Адамчук був ледь не науковим богом, а тепер якісь там срані спогади про нього — лише привід для того, щоби перепихнутися з класним мальчіком. Ти ж у мене класний мальчік, нє?
— Ясний чмок. Я цілий мачо.
— Ти? Мачо? — Дворська засміялася. — Як кажуть мої шмаркачки з десятого «А»: я пруся з тебе, Валєрко! Козлячо ти і щенячо. Але ти тільки не впадай у нерви — я з тобою ще попрацюю. Будеш мужиком.
— Маєш педагогічний талант? Але я вже доросленький мачо.
— На тебе мого таланту ще вистачить, не сци… До речі, ти, чмока, не спи там, склянки сохнуть.
Мітелик наповнив склянки в'язкою рідиною. Коли вчителька вчергове «підняла градуси», він обережно спитав:
— А що то була за дівка, яка розпитувала тебе про Адамчука?
— Про неї ми не говоримо. Добре? — Дворська примружила потемнілі очі. — Ми домовилися: говоримо тільки про великого археолога.
— А він все ж таки був великим?
— Поряд із нікчемами не важко бути великим. Поряд з нашими нікчемами він був цілим велетнем.
— Навіть так?
— Навіть так.
— Ти, я бачу, його не любила.
— Любила, не любила… До одного місця усі ці любові… Його, до речі, і без мене було кому любити. Великий археолог перелюбив півфакультету.
— Валю, ти гоніш.
— Що? Я гоню? Пхе! Розпитай секретуток в нашому славному навчальному закладі. Вони тобі порозказують. Мексиканські серіали. Триста тридцять три серії. Там багато таких козлів… Тобто великих археологів нах…
Дворська одним духом хильнула ледь не півскланки лікеру. Її вже гребло. Мітелик почав міркувати, що він тепер робитиме з п'яною в дупель вчителькою історії. Везти її на квартиру і знайомити з Індиго здалося йому недоречним. Навіть неможливим.
Дворська немов прочитала його думки.
— Ти, чмока, про всяке різне не думай. Цьоця Валя про все подбає. Зараз ти підеш, візьмеш таксі і
Одноокий прокинувся, коли на місто наповзли сутінки. Спав він у гаражі, заниканому серед складських споруд і залізничних колій промислової зони. Десь поряд глухо скреготали механізми цементного заводу. Яра увімкнув ноутбук, зв'язаний з відеокамерою зовнішнього спостереження. Вузький проїзд між гаражами втішив його безлюддям. Пси мирно відпочивали на теплому бетоні.
Запис даних радіомаяка показував, що авто «борця» вже кілька годин стоїть припарковане біля аеропорту. «Недалеко від того особняка, якщо не поряд», — зауважив диспозицію ворога Одноокий. На одному з телефонів він знайшов відповідь на свій ранковий запит. У кодованому SMS-повідомленні містилася інформація, що особняк за адресою: вул. Ботанічна, буд. 208 — збудували 1997 року і з того часу він належить неодруженій 36-річній співвласниці більярдного клубу «Массе» Людмилі Савар.
Яра пробив прізвище у своїй базі даних. Людмила Савар виявилася єдиною донькою і спадкоємицею покійного бізнесмена Нерсеса Раванського. З фотографій Людмили на одноокого дивилася симпатична чорнявка з високим чубчиком і впертими очима. Вона носила прізвище матері й замість «Нерсесівна», писала у документах по-батькові «Миколаївна». Першим чоловіком Людмили був відомий у місті лікар-гінеколог Артур Цихмістренко, другим — професійний танцюрист («Стриптизер!» — подумки посміхнувся Одноокий) Іванко Ванц, громадянин Придністровської Молдавської республіки. З обома співвласниця більярдного клубу була давно і законно розлучена. Клуб справно платив податки і працював
Одноокий також продивився досьє покійного Раванського. Як він і передбачав, київський авторитет за радянських часів спочатку був партнером батька Людмили у підпільному бізнесі, а потім проходив з ним по одній кримінальній справі. Бізнес-
