— Що?
— Трахнув її?
— Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.
— Тій рудій Ірці?
— А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.
— …?
— Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.
— А тепер так не думаєш?
— Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трепло. Все може бути.
Запала мовчанка. Мітелик думав про те, що слова «жриця», «відьма» і «мегасучка» при певних обставинах виявляються синонімами. Дворська нервово курила. Вона, напевно, вже пошкодувала про свою відвертість.
«Якщо усе там було так складно, то Боб міг ховати реліквію і від Ірки-мегасучки. Від неї у першу чергу. Треба негайно перевірити нашу стару ничку», — вирішив Валерій Петрович. Він виліз з-під ковдри і почав одягатися.
— Ти куди? — Дворська підозріло спостерігала за його збираннями.
— Треба дещо перевірити.
— Ніч надворі.
— Це терміново.
— Що «терміново»?
— Ти мене наштовхнула на актуальну думку.
— Розслідуєш…
— Ні.
— …Сенсацій шукаєш, неприємностей на свою жопу.
— Валюхо, все буде добре.
— Не буде.
— Бу…
— Слиш ти, чмока, — Дворська вистрибнула з ліжка і відібрала в Мітелика щойно знайдену сорочку. — А ну перестань дуркувати і гратися в Шерлока Холмса.
— Я не дуркую і не граюся.
— Зранку перевіриш. Чуєш?
— Валю, я повернуся. Чесно.
— Ні хєра. Якщо зараз підеш, то вже й не повертайся.
— Нащо ти так? — він пригорнув її до себе, спробував поцілувати у груди.
Вона відхилилась і матюкнулася. Мітелик приклав до її губ вказівного пальця:
— Не треба такого казати. Ти ж педагог, вчителька старших класів.
— Іди нах.
— Іду.
Вона почала плакати. І Мітелик, який не терпів жіночих істерик, вирішив затриматися в неї до ранку.
Минуло кілька годин напруженого спостереження, але з особняка Людмили Савар Яра не почув жодного звуку. Вікна залишалися темними, двір — порожнім. Якесь шістдесят шосте чуття підказувало Одноокому, що будинок не охороняють. Він довго боровся із спокусою перейти до виконання програми «максимум», але врешті-решт азарт переміг. Він натягнув на обличчя маску з отворами для очей і рота, пострибав, перевіряючи, чи не дзенькає щось у кишенях та на ременях. Від двох
