- Я чуйна людина - тобі і твоїй рідні хай це буде сказано, але ти мені нічого не доведеш, я знаю, що я знаю!
- А що ти знаєш? - спитала дружина з викликом.
- Все! - заревів пан Начерадець.- І ти, і те твоє весілля - хай усе провалиться, дайте мені спокій, всі ви мені остогидли…
І пан Начерадець потрюхав до кав’ярні, щоб знайти там спокій.
“РУШАЙМО!” -¦
НАКАЗАВ
РОЗПОРЯДНИК
Того дня в новому помешканні зібралися учасники весільного обряду на останній огляд перед виїздом до храму.
Наречена нагадувала торт зі збитими вершками. Вона намагалася зберегти серйозність, як годиться у такий відповідальний момент, але якийсь бісик її лоскотав, смішив. Це ображало високі почуття пані Шефелінової, і вона докірливо шепотіла дочці:
- Ти хоч би трохи поплакала, не знаєш ніяких правил пристойності.
- Чого б це я плакала,- боронилася наречена,- адже мені весело!
- Ти мала б принаймні сумувати, що йдеш від батьків! Люди подумають, що ми тебе погано виховували. Ах, як тут жарко!
Мати важко дихала, бо сукня з чорного репсу стискала її мов панцир.
Зате наречений був дуже серйозний, бо його непокоїв новий костюм, пошитий до урочистої церемонії Еманом-стар- шим. Накрохмалений комірець стискав шию, а манжети виявляли бажання залишити своє місце і знову злягтися в корзину для білизни.
- Вище голову, мій сину,- підбадьорював пан Габаско,- ти одержав те, що хотів, і тепер тобі ніщо не допоможе!
Старий наказував:
- Стій! Підійди ближче! Обернись! Підніми руку!
Огледівши свого сина очима фахівця, він з любов’ю погладив тканину й сказав заспокоєно:
- Костюмчик сидить як вилитий! Під пахвами не тисне?
- Не тисне! - промурмотів наречений.
- Тоді все гаразд. Дивись тільки, не витирай
