Панна Мейзлікова любила племінницю більше за всіх родичів, тому що Емілька ставилася до неї щиро і звіряла всі таємниці. А тітка любила таємниці ще більше, ніж солодку горілку, яка була єдиною слабістю доброї старої діви, її симпатія до Емільки зросла відтоді, коли племінниця звірилася їй у нещасному коханні. Боже, нещасне кохання! Чи може бути щось прекрасніше? Дівчина, зраджена своїм коханим і вигнана з батьківського дому, втікає в темряву ночі. Буря тужливо виє над безлюдними вулицями, дощ побиває ніжне личко, а зацькована дівчина біжить… Ноги підгинаються від утоми, серденько калатає, і нещасна панночка падає на порозі чужої оселі. Зомлілу дівчину знаходить зарослий по вуха бородань, у якого під грубою шкірою б’ється шляхетне і добре серце. Він бере її за доньку і виховує у суворих моральних принципах. І ця ніжна вихованка стає красунею, за якою тужать безліч багатих і вельможних паничів. Та дівчина відмовляє усім, бо любить молодого графа. Якось упертого батька вбиває грім у чистому полі, а невірний коханець гине в двобої або й зогниває у в’язниці. Ну, і нещасне кохання закінчується славним весіллям.
Так розповідають пожовклі сторінки багатосерійних романів, у котрі деякі крамарі, чиї серця глухі до ідеалів, загортають перець, прянощі, мускатний горіх, імбир та цитварне сім’я. Паяна Мейзлікова уважно читає ці романи, бо вони прекрасні і правдиві.
Обидві жінки сидять на старому дивані, притулившись одна до одної. Емілька схлипує у білий носовик, а тітка сякає носа у фартух.
- Як ти могла це зробити, нещасна дівчино,- жахається панна Мейзлікова,- як ти могла так забутися?
- Це сталося так раптово,- ридає Емілька.
- Я тобі дам раптово! Хіба можна так робити? Такий сором… Не думала, що ти мені таке втнеш! Я зрікаюся тебе, не хочу більше бачити, щоб ти знала…
- Тіточко!- заридала молода грішниця.
- Зачекай! Здається, подзвонили! Хтось зайшов до крамниці. Я швиденько повернуся.
Панна Мейзлікова підвелася і пішла до крамниці, щоб обслужити замовника, який зажадав льодяників на десять крейцерів.
Повернувшись, почала знову:
- Так що я хотіла сказати? Ага, а що той твій? Утік, мерзотник? Вже має іншу і забув про тебе, авжеж? О, бог його покарає!
- Та ні, тіточко,- сказала дівчина,- він сказав, що не покине мене і лишиться мені вірним, він не такий, щоб дивитися на інших, я б йому показала, коли б він тільки наважився, де там, він не допуститься цього, ти не повинна так думати, ти не знаєш його.
- То чому він не просить твоєї руки, коли такий розумний?- спитала тітка.
- Він цього й хоче!
- Правда, хоче? То це добре! А ми, дурні гуски, сидимо і плачемо, наче на похоронах! Чого ж ти одразу не сказала? Тепер мені полегшало. А коли буде весілля?
- У тому то й справа! Татко…
