Дівчина гірко заплакала.
- Не хникай, дівко! Що там татко? - допитувалася тітка.
- Він сказав, що вб’є його…- заридала Емілька.
- Що за нісенітниці ти верзеш,- жахнулася панна Мейзлікова,- хто тепер убиває женихів? Хто таке чув колись? Е, ні, люба, цьому не бувати… Вже за моїх часів було мало женихів, а тепер це й зовсім рідкість! Багато женихів повбивали на цій війні. І Шефелін наважився б підняти руку на жениха, який має добрі наміри? Я б задушила його власними руками… ^
Тітка схопилася на ноги ї почала енергійно вдягатися.
- Ходімо, дівчино, ходімо до ваших, ворушися! Я там паведу порядок! Я йому вкорочу руки!
Пов’язуючи хустку, бурмотіла:
- Шефелін хоче вбити жениха! Подивіться на нього!.. Бандит такий, я тобі покажу! Безжалісний батько буде втручатися між молодими людьми… Ні, ще існую я, я тебе, Емілько, не дам скривдити. Збирайся, ходімо, бо час не терпить…
ЕМІЛЬКА ДІСТАЛА НАУКУ З БАТЬКОВИХ РУК
Молодий пан Шефелін, Емільчин брат, який вартував перед домом, наче сторож, прибіг нагору, ледве дихаючи:
- Вже йде!
Пані Шефелінова перехрестилася:
- Вже йде!
Настало напружене мовчання. За хвилину на сходах почулися кроки.
- Вже прийшла!-забурчав пан Шефелін.
У двері постукали.
- Увійдіть,- сказав пан Шефелін.
- Можна,- видихнула пані Шефелінова.
- Ану, ходи сюди!-заверещав радісно братик.
Увійшла панна Мейзлікова, ведучи під руку молоду грішницю, яка схилила голову і схлипувала.
- Ось ми й прийшли,- повідомила тітка і зауважила:- Я чула, Шефеліне, що ти маєш якісь недобрі наміри, так я тобі кажу, ти мені це покинь, я ці дурощі у тебе з голови виб’ю, цап такий дурний, тільки пальцем торкнешся дівчини, так мені на очі й
