- Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуєш... - перериває мене Кобзар.
- Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу. Дуже до душі мені його: «Молодий я, молодий, Повний сили та відваги! Гей, життя, виходь на бій, - Пожартуєм для розваги!». Як він там?
- Та зараз вже нічого... Відпустило... А за совєтів геть зовсім погано було. Ледь не кожного дня у труні перевертався, як його великим пролетарським поетом називали...
- Ну а вам як живеться, Тарасе Григоровичу? - набираюся я нахабства й запитую про його потойбічну долю.
- Та якось так, - непевно знизав плечима великий поет. -Так якось... На Землі всі люди уярмлені у тіло своє ледаще. А тут - все інакше... Тут всі образи земні, сварки там, ненависть - все таким мізерним видається... Гумору більше треба й іронії до усього-земнош. Я от про царя стільки віршів написав... Ущипливих! Ми коли тут їх з ним пригадуємо аж за животи хапаємося від сміху. А він мене на Землі за ті вірші в солдати упік... Зараз кається, негідник, коли ми з ним по чарці смиконемо... З чаркою, до речі, на Землі треба бути обережним. Он я, дивись, у шістдесят першому на свій день народження перебрав і теє, серце не витримало... А за Україну я радий усією душею й серцем! Тільки от незрозуміло: нащо по всіх усюдах порозвішували мої портрети? Хіба я Маркс чи Енгельс з Леніним?
- Ідолізація усієї країни, Тарасе Григоровичу, важкі часи посттоталітарного відродження нації. Не можуть курви комуністичні без ідолів жити. Вами, великим, каліцтво своє убоге, ледарство духовне, невігластво й дебілізм прикривають...
- От сукі лагєрниє, шлєпєри отстойниє, фраєра дєшовиє, поци мєлкотравчатиє, - досить брутально вилаявся Шевченко, що я аж закляк з подиву, а далі повів стриманіше: - Ну, не можна ж так! Не можна весь час назад озиратися. Знати треба, шанувати треба, але й продовжувати треба, перевершити мене намагатися. Інколи й переступити через мене можна, щоб авторитет мій не сковував молодий мозок, що прагне істини. Самі творіть своє життя. На «ти» зі мною будьте. Не кожух мій і шапку любіть, а й біль мій! - після вишуканої табірної лайки Тарас Григорович перейшов на конкретні авторитетні повчання: - А цим комуністичним підарасам, що у все українське перебралися, так і передай, щоб закінчували це неподобство. Бач, що придумали, сталінські соколики, за портретами моїми хижу сутність свою комуняцьку ховати. За пам'ять і шану дякую! Але щоб ідола з мене робити!? Не дозволю! Не дозволю! - Тарас Григорович не на жарт розходився, скинув смушкову шапку свою, відірвав вуса і теж кинув їх долу й почав топтати. - От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса мої! Чи, бач, падлюки! Моду взяли - ікону з мене ліпити! Від немочі їхньої творчої удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапці, а у віршах: «І вражою, злою кров'ю волю окропіте!». Чуєте? «Вражою злою кров'ю!» От де я! От де, блядь, справжній Шевченко! А не сю- сі, му-сі, ку-сі-пу-сі -Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «ліхтарики», майже точнісінько так, як робить їх моя півторарічна донька, я аж порснув зо сміху. - Смієшся з мене, падло молоде? - аж тіпнувся від гніву Кобзар.
- Та ви що, Тарасе Григоровичу!? - я принишк.
- Ні, я знаю, смієшся! - у розпачі гримнув на мене. - Не ти, так дружки твої - художники там, поети - сміються над старим опудалом! Смійтеся, смійтеся... Аби самі зробили щось таке, над чим посміятися було би варто! А так же ж майже нічого... Одні порожні похваляння... А в сухому підсумку, як каже Менделєєв, зеро?
- Та ми ж тільки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу... - почав я белькотіти про важкий стан справ у сучасному мистецтві. - Країна, знаєте, лежить у руїні і тільки молода травичка непевно пробивається над згарищем...
