повернувшись до мене спиною, і не знаєш, як страшно й боляче прокидатися твоєму чоловікові, не знаючи, що чекає його попереду, як складеться його день, у якому на нього чигає безліч монстрів і вурдалаків, чоловікові, який заробляє грошей трохи більше, ніж коштує десять пляшок горілки, і не тому, що не може заробляти більше, а тому, що не хоче займатися різною гидотою (торгувати шкарпетками, сигаретами, тією ж горілкою, різним закордонним крамом тощо), бо воліє заробляти гроші тією професією, на яку поклав роки життя. Адже так призначено йому від віку - орати ту землю, що «...родитиме йому терня й будяки, і їстимеш польові рослини. Б поті лиця свого споживатимеш хліб твій, доки не повернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і повернешся в порох» (Буття. Гл. 3). Але я готовий працювати! Я буду працювати днями й ночами заради твого щастя, заради наших дітей, заради країни, в якій ми живемо...
І знову пливуть у мене перед очима молочні смуги й туман застеляє очі... Далеко біля обрію в туман сідає сонце. Море тихе та спокійне, легкою хвилею накочує на піщане плесо, по якому розсипано білі крапки чайок... Я йду берегом моря, і під ногами моїми рипить крупний чорноморський пісок... Йду туди, де у воді лежать великі кам'яні брили і сидять рибалки. Мені конче треба довідатися, чи ловиться сьогодні бичок? Я терміново маю наловити цілу мідницю бичка й нагодувати ним свою родину та всіх голодних. Я підхожу до рибаків, і раптом земля під моїми ногами розверзається у величезне провалля, і я лечу кудись униз. «А-а-а-а-а!» - чую я крик дитини. «Пісять хоче!» - думаю крізь сон. Тю! Цап смердючий знову заснув!
Лежу на животі. Чую, як дружина підхопилася й знову садить донечку на горщик. Чую плюскіт рідини... Дзюр-дзюр- дзюр... Кап-кап-кап... «М-м-м-м» - замугикав я уголос, прагнучи вдовольнити аналогічне бажання. Але лежу. Поволі під теплою ковдрою повертаюся на правий бік і крізь напіврозплющені повіки ніжно спостерігаю, як на протилежному боці ліжка вовтузяться мої...
- Дай ногу.
- А-ни...
- Дай кажу.
- Ма-ма, ля-ля-ля.
- Так, моя рідна, так, моя кохана, - дружина вдягає доньці колготки.
- Оресте, вставай рідненький, вже скоро десята година ранку, - цю фразу, здається, адресовано мені. - Ти ж обіцяв вчора сходити по молоко. Там тільки для Софійки лишилося...
- Яка там десята? - обурююся я з-під ковдри. - Тільки п'ять хвилин на десяту. Я, до речі, тільки десь о третій заснув.
- Чому? Давай ручку... - дружина вдягає дитині кофтинку.
- Печія мучила, - це я трошки вигадую, аби вона мене пожаліла й відчепилася.
- Треба менше їсти на ніч, от і не буде печії, - суворо відрізає дружина. - Подивись за дитиною, поки я вмиваюся...
- Постав кашу, - кажу я їй навздогін тоном вмираючого лебедя.
Місце дружини коло мене займає моя кохана донечка. Я її так люблю, так люблю, що навіть пером описати не можу. Ніжна, лагідна, тепла, запашна, просто - а-а-ам, - з'їв би від любові. Ба-ба-х - це я одразу дістав від неї стусана в око
