Зранку, я це помітив давно, у мене особливо загострене відчуття того, що все життя людське - марнота марнот. Для мене завжди важко починати новий день. Але хіба хочеш? Мусиш! А-а-ах, - позіхаю я голосно і вдаюся до екстремістських, радикальних дій щодо боротьби із залишками сну. Просто беру і хлюпаю собі в обличчя холодною водою! Зубна щітка гуляє по зубах, і присмак м'яти пощипує за язика. Холодна вода летить в обличчя, падає важкими, як кулі, краплями на підлогу, стіни й дзеркало. Під навалою цих пристрасних різких рухів залишки снів остаточно зникають, відступають кудись у тінь, по- ступаючись цілком природному фізичному задоволенню від того, що тіло, на відміну від непевних духовних станів, наче росте, наливається силою та енергією й наприкінці процесу умивання заповнює собою увесь довколишній простір. Потім я приймаю душ. Далі я розтираюся рушником, розчісую волосся і вже насамкінець розправляю плечі. Я стрункий, пружний і рішучий! Я готовий до дій!
- Все о'кей, рідна моя, - вистрибую я із ванни, - ти готуй мені кашку, а я швиденько по молоко! Може, і справді, встигну.
- Ти навіщо помідори пальцями з банки брав? - гнівно питає вона мене. - Пом'яв же ж половину! Ну чисте жлобство!
Але я не відповідаю, бо зайнятий важливою справою - готуюся до «полювання на молоко».
О, святе молоко! Боротьба за тебе є такою ж важливою, як боротьба за саме життя, бо на тобі ми варимо каші для дитини, тебе наливаємо у чай, на тобі печемо млинці, а коли є можливість, просто п'ємо з солодкими булочками чи пряниками. Але всі у цьому місті знають, як нелегко ти даєшся, бо щоб тебе «узяти», треба вставати о шостій чи сьомій ранку, вистоювати довгу й похмуру чергу, одним словом, воювати, брати тебе з боєм, виборювати у життя кожну твою краплину!
О, святе молоко, я йду по тебе! Або, як казав той: «Йду на ви!».
Аби довго не вовтузитися з одягом, я нашвидкуруч одягаю на себе теплий спортивний костюм, в'язану шапочку, старі румунські шкіряні кросівки й біжу, дарма що бігти далеко не треба. Гастроном, до якого в понеділок, середу і п'ятницю із якогось колгоспу привозять велику бочку молока, знаходиться за рогом.
У руках моїх звичайний поліетиленовий пакет з портретом Вероніки Кастро - героїні мексиканського серіалу «Багаті теж плачуть», популярного на усьому пострадянському просторі. Я не дивлюсь мексиканських серіалів і взагалі досить вороже ставлюся до всіх проявів масової культури, але що поробиш, доводиться, якщо не миритися, то співіснувати з мистецькими сурогатами на кшталт серіалів, реклами чи російської попси. І зараз мені, до речі, належить зустрітися з адептами усього того, що я так ненавиджу, - зі звичайними співгородянами, співвітчизниками, власниками та співвласниками нещодавно приватизованих квартир у районі, де ми разом співмешкаємо. Ось вони стоять у своїх сірих неоковирних куртках, пальтах, драних плащах, ватниках, шапках, якомусь лахмітті. Звичайна пострадянська черга за молоком. Але в тому натовпі є чіткий порядок, і я знаю, що варто вигукнути «Хто останній?», мені одразу хтось відгукнеться: «Взагалі-то я, але переді мною ще стоїть двійко, але вони відійшли, і ще один займав за мною, але він побіг займати чергу за хлібом, так що не знаю повернеться чи ні? Ви ставайте, а там подивимось. Молока може на всіх не вистачити!».
Іде процес одвічної боротьби за виживання. Чорнобильці, афганці, бабусі-пільговички й молоді мами, студенти, спортсмени, вчительки й робітники картонажних фабрик, зубні техніки, вагоновожаті вечірньої зміни, дрібні підприємці, артисти (як я приміром), лікарі, адвокати, нотаріуси, керівники драмгуртків, письменники, комуністи й безпартійні, анархісти, збоченці, латентні гомосексуалісти й навіть алкоголіки-бомжі - усі люблять молоко або воно їм потрібно для якихось своїх таємних ритуалів. Не важливо! Важливо те, що тричі на тиждень усі вони о шостій ранку збираються під гастрономом зі своїми трилітровими слоїками.
