Трилітрові слоїки - це символ нашого часу. У них зберігають крупу й гроші, у них наливають молоко, пиво й олію, у них закручують консервацію. Вони - єдина справжня міра нашої непевної доби, коли нікому й нічому не можна довіряти окрім вірного трилітрового слоїка, який служить еталоном усього, що сиплеться, кришиться і наливається.
У мене в кульку заховано два слоїки, проте у цей пізній час я маю досить мало шансів узяти бодай один, бо молоко дійсно закінчується. Про це свідчать прогалини в черзі й загальний пригнічений настрій. Якась дама, що стоїть біля самої бочки, високим голосом кричить: «Не давайте їй дві банки! Ми ж домовилися в одні руки тільки по одній!». «У мене вдома четверо дітей!» - не менш істерично відгукується другий жіночий голос. «Ну, то й що, а у мене десять дітей, і бабуся з інсультом, і дідусь з поносом! Так я все одно одну банку буду брати!». Цей безумовний жарт рідким сміхом трохи розряджає атмосферу, але мені від того легше не стає, бо я у самому кінці черги й розумію, що у будь-якому випадку до «чесного молока» мені не дістатися.
Треба діяти! Треба якось діяти, бо не можна через свої вранішні лінощі залишити дитину без молока. «То ви будете стояти?» - питаю чоловіка з обвислими вусами, за яким я зайняв чергу, і він, якось безнадійно знизавши плечима, зовсім деморалізовано киває головою. «Добре. Я за п'ять хвилин повернуся». Чкурю.
План мій полягає у тому, щоб непомітно заповзти, так би мовити, у ряди «молочного авангарду» і якійсь привітній бабусі чи жінці з розумними очима шепнути: «Візьміть і на мене баночку, я вам удвічі заплачу!». Інколи такий трюк у мене проходив. Я, навіть, знав бабусь, які конкретно на цьому заробляли гроші, беручи по п'ять, шість, сім банок, а то й просто продаючи за живі гроші своє право у черзі.
Але того дня мені не поталанило. Як я не совався, як не відшукував у натовпі бодай одні лагідні, незнервовані очі, все було марно. Натовп стояв, як гранітний. Черга була залізобетонна. Всі розуміли, що наступна бочка буде аж у понеділок, а тому суворо контролювали процес наливу. Одна банка в руки й зась! Ну, ще двадцять, тридцять людей візьме, і молоко закінчиться, а у натовпі стояло більше сотні. Отак півтори тонни молока вартістю по двадцять п'ять купоно-карбованців за літр розходилася упродовж трьох-чотирьох годин. У мене в кишені лежав папірець номіналом у двісті купоно-карбованців. Це були останні наші гроші, й на них ще треба було купити хліба, а все інше у нас в запасі було, тим більше, що сьогодні могли видати у театрі аванс, ну а в понеділок - так точно.
«Продайте баночку за двісті карбованців!?» - кидаюся я до тої жінка, яка якимось дивом вирвала у долі два слоїки й тепер обережно тримаючи їх під пахвами, вибиралася з черги, де на неї чекав її чоловік у шапочці-півнику з надписом ADIDUS. «Би що - з глузду з'їхали? - сахається вона від мене. - У мене дійсно вдома четверо дітей, я продавцям свідоцтва про народження показувала!».
От чорт, озираюся на боки. Надія вмирає останньою. Я прожогом кидаюся до сусіднього гастроному, бо знаю, що підприємливі бомжі, буває, перепродають молоко просто у приміщенні, наварюючи на слоїку більш ніж вдвоє, і купують за ті гроші найдешевший напій «Козацький» по сто двадцять карбованців за пляшку. Але бомжів сьогодні нема. У гастрономі натомість стоїть теж досить величенька черга за хлібом. Але хліб, на відміну від молока, привозять часто. Вранішній «восьмигодинний» хліб вже розібрали, то черга чекає «десяти-годинного». Я знову повертаюся у чергу за молоком.
«Більше не займати! Більше не займати!» - кричить продавщиця, і той крик відгукується у натовпі стогоном пораненого звіра. Всі знають, що рано чи пізно це має статися, але щоразу це стається раптово. Як смерть! «Ну от і все!» - зітхає чоловік з обвислими вусами, і в його словах звучить реквієм по усіх наших надіях і сподіваннях. Натовп починає рідшати. Якісь відчайдухи з кінця черги пруться уперед, аби на власні очі переконатися, що молоко закінчується. Ті ж, що стоять попереду, напружуються ще більше, рахуючи кожну краплину. Поки молоко наливається, продавщиця хухає у змерзлі руки. Поруч з нею її помічник - кремезний сільський дядько в ондатровій шапці на потилиці. Він ховає по кишенях пухкі пачки купюр і допомагає стежити за порядком у черзі. І от остання банка наповнюється ледь до середини. Її щасливий власник кидає на дерев'яний столик жмуток дрібних купоно-карбо-ванців... «Давайте вже як за літр», - прихильно проказує до нього продавщиця, і оце
