дуже скоро справджуються», - згадую фразу з домашнього сонника. І якщо ситуація з гівном, яке сниться до грошей, мені зрозуміла, то згадка про пацюків мене насторожує, бо абсолютно чітко знаю, що пацюки сняться до чвар, зрад та інтриг. А от дикобрази? До чого сняться дикобрази? І ця золота піраміда? Цей загадковий голос? До чого це все?
Лежу. В спину повіває теплом істоти, що лежить поруч, повернувшись до мене задом... Дружино моя! Дружинонько... Дружинчучуленько... Яка ти у мене тепла... Тепло! Тепло! Падло! - згадую я свою вечірні обіцянки сходити зранку за молоком. Восьма десять. Лежу! Плаваю в тепло-молочних паволоках Морфею! Анус людства! Безвільний бурундук! Нумо встати! На раз-два-три..! Натомість лежу.
Ну встав би? А далі що? Холодна підлога, сірий ранок, тиша, прохолодна вода, дзеркало, зубна щітка, моя пика у дзеркалі, краплі води на підборідді, мої зуби (нормальні, білі), мої губи (щось таке рожево-незрозуміле), мій ніс (так собі), моє чоло (теж так собі, хоча нічого), мої очі (заспані, не карі), мої брови (мокрі, не чорні), моє волосся (скуйовджено-русяве), два вуха... Повний дебіл! Нащо ти так рано встав? Позіхання-по-тягування, величезні паузи при вдяганні шкарпеток, східці, зустріч з холодним повітрям, знову позіхання, асфальт, мокре листя, дорога до гастроному, пенсіонери, чорнобильці, афганці, молоді мами, довга черга за молоком, чвари-сварки, вигуки «Б руки тільки по одній банці!», матюки, відтоптані ноги, зіпсований настрій... Та на який ляд воно мені все треба? Лежу. Інколи кліпаю очима й абсолютно відсторонено дивлюся на годинникові стрілки.
Взірець творіння у розквіті сил! Молодий український патріот! Актор одного з провідних державних театрів, визначний діяч (у своїй уяві) нової генерації українських митців, дослідник сучасного трансавангарду, теоретик постмодерну, критик- практик, діалектик, схимник, ідіоматик, радянської армії сержант запасу, ліричний баритон (але в душі драматичний тенор), син своїх батьків, батько своєї дитини, громадянин незалежної України, відданий бандерівець, закінчене безвільне гівно, бевзь, хвалько й бовдур. Лежить у своєму ліжку й кліпає! очима.
Вісім тридцять. От і минули ще двадцять хвилин мого життя, моєї молодості, свіжості й ніколи вже не повернуться. Настане час і на смертному одрі ще згадаєш ці двадцять хвилин, що їх марно витратив на міщанське валяння у ліжку. А скільки добра й користі світові можна було б принести: встати, помолитися Богу, зробити зарядку, погодувати птахів, вийти на свіже повітря і відчути радість буття, купити молока дитині, приготувати сніданок, розбудити поцілунком дружину... Натомість лежу!
«Все! - думаю. - Набридло! Зараз зберуся на силі й за п'ять хвилин встаю! Та ні! Чому через п'ять!? Встаю просто зараз без роздумів! Ну, на раз-два-три!». Але натомість все одно лежу. «Нічого, - думаю, - якщо вже вирішив встати за п'ять хвилин, то краще вже хай так. Не треба так швидко змінювати свої плани». Лівий бік вже затік. Перевернувся на правий. «Хм», - задоволено хмикнув про себе побачивши оголені плечі дружини. Простягнув руку під ковдрою і поклав їй на стегно. Пристати чи що? Почав легенько погладжувати її по нозі, животу, прислухаючись до внутрішніх бажань. Вона, здається, глибоко спала, то й вирішив її не чіпати. Сірий ранок. Тиша. Знов почухав носа. Затих.
Таке широке комфортне ліжко-диван (подарунок батьків). Нам його страшенно не вистачало, коли на початку наших стосунків ми виривали у долі якісь ліжка в гуртожитку, якісь кімнати у друзів, і я стрибав у твій сад і милувався його чарівними закутками, виноградом і трояндами, пив мед і вино з його мармурових фонтанів, заглядав у таємничу темінь озер, бавився травою та ніжними пелюстками, припадаючи спраглим тілом до твоїх прохолодних ручаїв та потічків, якими ти мене напувала. І ми зустрічали зорі у якихось халабудах і тісних хрущовках, на дніпровських пляжах і лісових полянах, і нам було абсолютно байдуже, де саме кохати одне одного. І от тепер ми лежимо в подружньому ліжку, і я можу робити з тобою, що хочу, але сьогодні зранку я нічого не хочу, бо, здається, не хочеш і ти! Дивани... дивани... дивани... Приходять . почуття - немає диванів. З'являються дивани - проходять почуття. Але натомість з'являється досвід, обережність, стриманість, діти, книжки, килими, меблі, побутова техніка, нові звички...
«Є-є-є-єх», - це я позіхнув. Дружинонько моя, Джульєтонь-ко, ти виконала свій одвічний обов'язок, викупила частину гріха, який ми принесли з тобою у цей світ, в муках народивши дитинку, і тепер така байдужа й нерухома лежиш,
