бурхливій віхолі останніх часів. Прийшов з благою звісткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ - добрих і поганих, злих і усміхнених, червоних, білих, чорних і рудих, він не робить різниці між націями й конфесіями, між ідеологіями, концепціями, бо ми всі його діти й усім нам від дарує свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, які ми є, не витрачаючи життя на чвари та війни, на підступ і зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою та розумінням, адже ми всі діти Бога й кожен з нас несе його Дух у собі!» - отак проказую до пацюків та дикобразів, але ті мовчать і зосереджено гризуть рештки своєї моркви. І тут я розумію, чого чекає від мене Бог. Він чекає добровільної самопожертви, бо без самопожертви, без дії - слова лише порожній звук.
Усього хвилину я стою мовчки, збираючись з духом, і, нарешті, промовляю останні свої слова. «Дикобрази й пацюки... - кажу майже пошепки. - Я приречений бути з вами. Там зовні я бачив Золоту піраміду Духу й знаю, що вона є! Але зсередини Золота піраміда Духу здається лише смердючим вольєром і, живучи тут, можна дійсно собі уявити, буцім світ - це лише лайно й екскременти, гнила морква та протухлий хліб. Але це не так! Я - один серед вас і мені нема до кого притулитися, бо навколо немає людей. Вам теж нема до кого притулитися, бо гострі зуби та довгі голки заважають вам це зробити. Проте я знаю, що робити! І Бог чекає від мене мого вчинку, геть незрозумілого вам. Бо ви лише дикобрази і пацюки, а я ЛЮДИНА!».
По цих словах я встаю навколішки, відчуваючи руками слизький смердючий шар гівна та гнилої моркви, що щільно вкриває підлогу, а потім влягаюся у це гівно спиною, витягуючи ноги й заплющуючи очі. Відчуваючи моє тепло, дикобрази й пацюки спершу обережно, а потім все сміливіше наближаються до мене, от я відчуваю, як один з пацюків починає відгризати мені вухо, інший, всівшись на обличчі, береться за ніс. Гострі голки дикобразів пронизують моє тіло, руки, ноги й живіт, але не завдають і краплини болю. Мені навіть якось тепло й затишно від думки, що я приношу себе в жертву, і ця жертва така приємна й безболісна. Ми з'єднуємося з пацюками та дикобразами і стаємо одним цілим. Моя тепла кров обливає їхні голчасті тіла, вони хрюкають від задоволення, споживаючи мою плоть, і хижі червоні вогники в глибині їхніх очей поволі гаснуть по мірі того, як вгасає і моє життя. Нарешті я перестаю бути людиною і сам стаю пацюком чи дикобразом. Місію завершено! Жертву принесено! Я щасливий!
Отакий сон наснився мені тієї ночі.
ЧАСТИНА ДРУГА
РАНОК
«Дикобрази, пацюки, гівно... Гівно, - думаю я крізь сон, -багато гівна! Це добре, бо гівно, зазвичай, сниться до грошей. Можливо, сьогодні дадуть аванс!».
Лежу. Права рука, закинута за голову, затекла й поколює голками, ніс, встромлений у ковдру, трохи почухується. Відчуваю - прокидаюся. Лежу на лівому боці. Тиша. Розплющую очі, дивлюся на годинника. П'ять хвилин на дев'яту. Чухаю носа та розправляю руку. Ще рано. Заплющую очі. Згадую, який сьогодні день?
Вівторок. Скоро середа...
Четвер і п'ятниця, субота...
Неділя. Завтра понеділок...
«Вівторок. Скоро середа...» - пригадується досить дотепний віршик мого друга Ярослава Беляса, написаний з приводу скороминущості наших днів. Насправді сьогодні п'ятниця, тринадцяте. Отаке! «Сни з четверга на п'ятницю завжди віщі й
