дійсно кінець. За хвилину біля бочки порожньо. Я зі своєю Веронікою Кастро всідаюся на лаву неподалік гастроному і з собачою тугою ледь не вию від розпачу й безсилля. Якщо й «Багаті теж плачуть», то що вже казати про нас - галімих пострадянських жебраків? Туго так. Тупо туга!
Над мегаполісом віють сірі північно-західні вітри. Вони несуть у собі тьми колючих цупких радіохвиль. Кучерявляться, вирують вологі протуберанці, змішуючись із сірим небом, хмарами та дощами, навалюються на будинки, вікна, телеантени, гудуть ефірним мереживом у телевізорах і радіоприймачах. Пухнуть кишки трансляційних мереж, перетравлюючи у собі коліщата вбитого часу й несправджених мрій. Ідуть додому чи то люди, чи просто фрагменти біомаси і тягнуть у своїх напівзотлілих торбах та пластикових кульках молоко, картоплю, ковбасу і яйця, щоб, запаливши на кухні блакитну квітку газу, зварити жирний борщ, підсмажити на салі яєчню, і в один лютневий день вмерти від раку чи інсульту, лягти в труну й бути закопаними у мерзлий, грудкуватий ґрунт київських міських кладовищ. Північно-західні вітри дмуть на ме-гаполіс без мети, з метою, як мета... М'ята інколи пробивається на пустищах з-під землі і, розчавлена ногою пацана, що грає у футбол, пахне свіжістю й жувальною гумкою «Ріґлейс бабл ґам». Можливо, в тому запаху є якась надія на краще майбутнє. Але у мене надії нема. Все пропало. Молоко закінчилося на моїх очах, і немає прощення моїм гріхам, моїй ліні і безвідповідальності, моїй халатності, байдужості і ницості, бо ніщо не може виправдати відсутності молока, коли без нього лишається півторарічна дитина. І раптом за моєю спиною лунає рятівний голос чи то Бога, чи провидіння:
- То ви питали про банку молока за двісті карбованців?
Я озираюся і бачу за собою чоловіка у шапочці ADIDUS, саме того, що зустрічав жінку, яка винесла з черги дві банки молока.
- Так, це я!
- От, будь ласка, беріть! - протягує він мені банку.
Я схоплююся з місця і ледь не танцюю джигу, щоразу підспівуючи собі у такт рухам: «Дякую вам, дякую!», бо не вірю у своє раптове щастя.
- Я завтра поїду на лівий берег. Там без проблем можна взяти молоко, а вам, бачу, воно дуже потрібно! - із розумінням і співчуттям проказує він.
- Так, так, у мене вдома донечка мала, - віддаю я йому до рук заповітні двісті купонів. - Дякую вам, дякую! Ось вам порожня банка.
Я витягаю з кулька порожню банку із кришкою і віддаю йому разом із грошима. Він бере банку, гроші й швидко зникає. Я ж, гордий своєю перемогою, мчу додому, бо вже за десять хвилин десята і думаю, що світ не без добрих і чуйних людей!
О, мій народе, як я тебе люблю у цю мить! Ти великий, шляхетний і жертовний! Ти готовий у будь-яку мить прийти на допомогу й врятувати від голоду малу дитину, а її батька від безчестя (щоправда, за чималі гроші, як для трьох літрів молока, але байдуже!). Я люблю тебе, народе мій! Я вірю у твою вдачу, щастя й заможність! Адже бачить все Господь і посилає блага свої народам чесним, щирим і працьовитим, як ти, мій народе! Я піднімаюся до квартири й гордо ставлю перед дружиною банку свіжого молока.
- Як тобі це вдалося? - сплескує вона руками, радісно сміючись.
- Не перевелися ще добрі люди на землі! - пихато виголошую я досить доречну, як до цього моменту істину.
