наволоч, яка товчеться по нашій не нашій землі у вигляді «руських патріотів», що «відстоюють права російськомовного населення у сучасній Україні», а насправді виконують конкретне замовлення Кремля - посіяти розбрат та недовіру в нашому суспільстві. Як ті дикобрази, що мають гострі довгі голки і не можуть зігріти одне одного теплом своїх тіл, так і українці на словах прагнуть єдності та братерства, а самі ж через ті довгі голки взаємних претензій, обвинувачень, з'ясування стосунків не можуть по-справжньому обійнятися, як брати.
«Тепер я знаю, до чого мені снилися пацюки та дикобрази, - думаю, поволі ковтаючи ще гарячу гречану кашку, - наш народ - це суцільні пацюки та дикобрази, які нездатні збагнути той історичний шанс, побачити й відчути Золоту Піраміду Духу, яка, мов подарунок небес, «обломилася» нам два роки тому, геть несподівано». Це ж скільки мені буде у 2031 році, коли через сорок років виздихає покоління совкових рабів, дикобразів та пацюків, що борються за свою гнилу моркву та протухлий хліб? Шістдесят три! Ну, що ж, ще нічого. Ще, можливо, встигну трошки пожити у справжній незалежній Україні! А може й ні... Як Бог дасть.
Тим часом я їм свою кашку. Гугнявить радіо над вухом. Спершу співає Ірина Білик з групою «Цей дощ надовго», і мені подобається її пісня, потім дует «Аква Біта» (ну, це так собі), а потім якась пострадянська почвара, либонь якийсь не-добитий троцкісто-бухаринець замовляє в цілком українській програмі «С чего начінаєтся родіна» у виконанні Марка Бер-неса. Бернес починає співати про «будьонівку» і «скам'ю у во-рот», а мені на ум приходять трохи інші слова:
З чого починалась Московія?
З гнилих і безкрайніх болот, куди від навали татарської ховався розбійний народ.
А може, вона починалася з виймання очей у митця і того пияцтва одвічного, якому немає кінця?
О! Треба започаткувати такий проект типу «лагідна українізація». Взяти й українізувати найбільш одіозні комуно-імперські музичні твори: «День Побєди», приміром, переробити у «Слава Україні», чи «Тачанку» з «конармєйської» перетворити на «махновську», відновити історичну справедливість, а одеський блатняк «Шаланди повнії кефалі» переробити на кшталт «Вагони повнії москалів в Бескидах Роман підривав» і замість недолугого «Кості з малдаванкі» присвятити ту пісню провіднику УПА генералу Роману Шухевичу.
Отакі радикально-мистецькі думки блукають моєю головою. Після сніданку треба буде обов'язково записати цю думку до нотатника. (До речі, згодом цей задум Орест Лютий таки втілить у повномасштабному проекті «Лагідна українізація»). Проте після Бернеса ініціативу в радіоефірі перехоплює молода виконавиця Ані Лорак із піснею «Я і ти». Три-один на користь української пісні! Констатую я досить непоганий, як на сьогодні, результат, бо ще пару років тому окрім канонічних пісень Івасюка, фольклорно-народних та оперних співів в ефірі національного радіо рідко можна було почути гарну сучасну естрадну пісню. «Я і ти знову, як ні-і-іч і де-е-ень...» - чисто й прозоро виводить ноти красивий голос молодої співачки.
Дружина майже в такт пісні дзеленчить каструлями, маленька донечка, що вже попоїла, сидить на високому годувальному стільчику і тримає у маленькому кулачку сушку, посмоктуючи її раз у раз. Я ж доїдаю свою кашку. І в той же час у моїй голові океани виходять з берегів, зорі падають на Землю, скелі тріщать і розвалюються, і молода красива держава з милозвучною назвою Україна, незважаючи на те, що україномовних пісень в ефірі стає все більше, все одно летить кудись в тартарари разом зі своїм сірим, убогим народонаселенням, бо якесь падло продало мені банку фальшивого молока. І всі ті сюрреалістичні картини - лише наслідок психо-емоційної діяльності, яку вивчав ще старий Фрейд, а молоді франко-іспан-ські митці назвали «схильністю підсвідомості до повсякчасної творчої діяльності» або стану екзистенції, тобто постійного перебування індивіда у безперервному потоці буття. Розумний ти, чорт забирай, скурвий сину! Проте на годиннику вже чверть на одинадцяту!
- Дякую тобі, кохана моя, - цілую дружину в щоку.
