п'ятидесятимільйонну сіру біомасу, що лишилася нам у спадок від майже семи десятиліть панування на нашій землі комуністичної ідеології, назвати нацією не можна, бо усі ці роки націю нищили, вбивали, морили голодом, відправляли на Сибір, викорчовували з коренем сам дух нації, який складався з одвічної непокори та бажання вивільнити карк з-під Польщі чи Росії. І, треба сказати, Росії це вдалося зробити краще! Зросійщити, принизити, зрівняти із землею саме поняття українець, опустивши його до мерзенно-підлабузницького малорос чи хохол. Для цього був задіяний увесь репресивний апарат Імперії. Кращі сини віддавали своє життя за ту Україну, про яку вони марили, а бидло тим часом множилося й набувало сили. «Яка така незалежна Україна? - кричать по всіх усюдах імперські холуї, кадебістські перевертні та шовіністи- історики. - Не було такої країни ніколи й не буде довіку! Немає у них мови, бо та балачка, якою вони розмовляють, лише «южноросійськоє нарєчіє», а Крим, Донбас і Таврія - ісконно русская земля!».
Що, панове російські імперські шовіністи, кісткою в горлі вам стала незалежна Україна? Дивіться не подавіться! Бо як почне тріщати по швах Расєя-матушка, беручи з нас приклад, то тут вашій імперії жаба цицьки й дасть! Безумовно, розуміючи це, реваншистські, проімперські сили зроблять усе, аби незалежна Україна не відбулася як повноцінна держава. Я не маю сумніву, що боротьбу за справжню Незалежність моєї держави ще не завершено. Боротьба триватиме, але чи готові ми до цієї боротьби? Чи готовий народ виборювати свої права та свободи, будуючи цивілізовану, європейську країну? Щодо цього бере мене сумнів. Ми - нащадки найгірших. Генетичне сміття, що знаходиться на маргінесах цивілізації. Адже усіх кращих за довгі роки борні повибивали, бо те народонаселення (народом його теж назвати важко), яке зараз стоїть у чергах, продає (купує) приватизаційні ваучери, бере участь у фінансових пірамідах, торгує на базарах, ганяє з-за кордону уживані автів-ки, мурує якісь недолугі садиби, живиться з городини, яку сам вирощує, скавчить про якісь соціальні пільги, просиджує півжиття перед зомбоящиками, жлуктить дешевий, роз'їдаючий мозок та печінку міцний напій «Козацький», щось собі викручує, обманює, хитрує - чи може оте бидло збудувати щось гідне? Чи можуть учорашні раби, вирвавшись із зоопарку під назвою СРСР, збудувати щось повноцінне й красиве? Відповідь однозначна - ні! Раби мріють не про свободу, а про власних рабів!
Тому шляхи у нас два - або учорашні комсомольці та комуністи, уся ця крупноморда та товстосрака партноменклату-ра, оговтавшись після романтичного періоду національного піднесення, почне знову зганяти «пострадянське бидло» назад лопатою у «совок», або «пострадянське бидло» відчує в собі силу національного відродження й породить зі свого середовища нову еліту, нових пасіонаріїв, які поведуть націю до нових висот і звершень!
Сорок років! Сорок років водив Мойсей свій народ по пустелі, аби повиздихали всі учорашні раби й народилися нові, горді й сміливі люди, що у борні з природою й обставинами вигострили свій дух і зброю, аби завоювати собі право на вільне й натхненне життя, право називатися народом, що має свою Землю Обітовану, шанує свою віру, будує свої храми, творить СВОЮ історію!
Чекає Україна на свого Пророка. А поки вона чекає, різні хитрі пройдисвіти, які й гадки не мають, що є така країна - Україна - зі своєю історією, традиціями, культурою, потроху приватизують фабрики й цілі промислові агломерації, авіакомпанії й пароплави, порти, залізничні станції, підприємства, приватизують землю (хоч це і заборонено законом), вивозять з країни метали, розпилюючи на брухт цілі заводи, шахти та цілком боєздатні підводні човни. Продають на Схід і Захід збагачений уран та бойові ракети середнього радіусу дії, бомбардувальники й винищувачі, не гребують також сировиною, за безцінь продаючи природній газ, залізну руду та соняшникове насіння. Колись оговтається народ, та пізно буде. Гляне навкруги, аж нічого немає, окрім тотального зубожіння та сотні-двох супербагатих дядьок і тьотьок, що, обклавшися армією, міліцією та спецслужбами, боронять свої статки від голодного народу.
А може бути й інакше. Можемо встати, сказати: «Досить!». Досить жити у брехні та облуді, досить коритися колишнім партійним холуям, якщо нема власних сил та еліти, то давайте вчитися на кращих світових прикладах, давайте запросимо спеціалістів з-за кордону, як це неодноразово було в нашій слов'янській практиці ще з часів Рюріковичів. І нічого страшного в тому, що вони будуть нас повчати. «І чужому повчайтесь, і свого не цурайтесь!» - це ж Шевченко ще коли сказав... Але жлобство, ця одвічна карма нашої хуторянської, провінційної ментальності, роз'їдає все наше життя, як іржа. Оця недовіра, що її одвіку посіяно між українцями, не дає нам змоги згуртуватися й гуртом не батька побити, а всю ту загарбницьку
