- Знову в перекупників узяв? - хитро перепитує у мене дружина, але я уникаю прямої відповіді, бо все одно відчуваю себе тріумфатором і, тихо усміхаючись від щастя, біжу до кімнати переодягатися, бо треба ще встигнути до театру. Раптом чую схвильований зойк коханої.
- Оресте, іди сюди! - в її голосі звучить тривожне тремоло
і, коли я забігаю на кухню, вона розгубленими очима дивиться на мене і питає: - Ти це молоко де купував?
- Та чоловік підійшов до мене і продав банку, я бачив, як його дружина дві банки купувала, то одну вони мені й продали...
- Спробуй! - простягає мені дружина склянку з молоком.
Я беру з її рук склянку і обережно куштую. Замість молока
у ній, певне, сира водогінна вода трошки забарвлена самим молоком.
Це крах! Це підступний удар у саме серце! «Сволочі!» -шепочу я, всідаючись на вже знайомий вам червоний диванчик, і серце моє заходиться плачем. Такого підступу, такого удару я аж ніяк не чекав. «Сволочі, сволочі», - шепочу я раз у раз, і вже реальні сльози підступають до очей. Дружина намагається заспокоїти мене.
- Ну не розстроюйся ти так, якось переживемо... - ніжно гладить вона мене по голові. - Чи мало покидьків на світі?
- Але ж вони були схожі на нормальних людей! Я мав надію, що вони нормальні люди! - згадую я у подробицях оту злодійську парочку, що так підступно мене «розвела», стискаючи кулаки від безсилої злоби.
- Ех, Орку, мій коханий Орку, - якось дуже суворо каже моя дружина, підводячись з диванчика. «Хто живе надією, ризикує вмерти з голоду», - це Бенджамін Франклін казав. Тобі кашу давати, бо ти вже до театру запізнюєшся?
- Давай, - кажу я байдуже і знову на якийсь час заклякаю у своїх думках.
Зараз, мій любий, національно свідомий читачу, після наступних, проказаних мною слів, ти можеш викинути цю книжку геть! Спалити її й розвіяти попіл над Дніпром-Сла-вутою або, порвавши на тисячу шматочків, пустити вітром зі свого вікна чи балкону. Але я мушу сказати ці слова, бо вони самі рвуться з мого серця.
Часом я ненавиджу свій народ! Ненавиджу до такого ступеня відрази, що готовий сам разом з ним кинутися у прірву або вчинити акт самоспалення, чи сам себе розстріляти, повісити, отруїти, бо той сором, гниль, ницість, мерзенність і жлобство, яке він продукує, не дають йому права називатися народом! Хохли, жлобенята, недолугі малороси, злодюги-уРкаїнці, дикі укри, свідоміти, бандерівські недобитки, імперські холуї, рагулі, російські запроданці, ополячене бидло, сра-ні дияспорянє - все це існує насправді й співіснує в часовому та історичному просторі з усіма тими чеснотами мого народу, про які пишуть класики, але насправді все рідше й рідше трапляються у реальному житті.
Нація деградує й деморалізується. Та й чи можна називати те тупе постсовкове бидло, яке складає переважну більшість нинішнього народонаселення України в тих межах, у яких вона постала на мапі світу від 1991 року, нацією? Однозначно ні! Ту
