коліном, а потім їй захотілося сісти на мене верхи. Вона стала на ніжки й трохи не полетіла сторчки з дивану. В останню мить я схопив її за кофтину.
- Грайся спокійно. Дай таткові трохи поспати. Пожалій татка: у нього животик вночі болів.
- Ба-ва, ва-ва, - вона обхоплює мене ручками за шию і смішно тицяється носиком у вухо.
- Молодець моя кохана, чмок-чмок (поцілував її у губки й щічку), молодець моя люба, а от мама твоя татка не жаліє! - я просто у захваті від ніжностей моєї доньки.
Тим часом вона грається якимись маминими кремами, косметичним причандаллям і щось там проказує сама до себе. Ту- ту (поїзд), мамако (молоко), ківіць (квітка), ав-ав (собака), пудуць (подушка), аво-аво (телефон), ха-ха-ха (радість), мау (кицька), а-кий (відкрий), а-ни (ні, ні, в якому разі). Мова моєї доньки здебільшого зрозуміла мені, хоча трапляються і винятки «папа-ду», наприклад, що б воно означало «папа-ду»? Моє кохане створіння!
Крізь напівзаплющені очі я спостерігаю за цим найбільшим дивом на землі - власного дитиною, маленькою подобою самого себе: мій ніс (ліпшого не буває), мамині очі (ну-у, теж гарні), моє чоло (ідеальне), мамине волосся (гарне, дуже гарне), мої губоньки (пелюсточки рожеві), мамина попа (ну, тут не буду сперечатися - найкраща попа на землі), зубоньки- пер-линочки, шийка, ніжки, животик... Рідне моє, кохане. Плоть від плоті, кров від крові. Час іде. Ти ростеш. Пройде рік або два, або три (садочок), п'ять (школа), п'ятнадцять-шістнадцять (інститут), сімнадцять (закохаєшся по-справжньому). Кому будуть належати ці ручки, ніжки, носик і пальчики? Не мені, це точно... Дай Бог, щоб не якомусь покидьку! Забудеш про татка, і будуть у тебе свої діти й продовжиться рід... Моя радість і сум, життя і смерть, любов і байдужість... Вовтузиться.
- Орку, ти гад! Хто вчора обіцяв сходити по молоко? - до кімнати повертається дружина. - Давай швиденько вставай і біжи, бо, може, трапиться диво і ти ще встигнеш узяти!
- О-о-о-о-о, - я перекидаюся на живіт і накриваю голову подушкою.
Життя, життя, для чого ти нам дане? Звідки ми прийшли і куди йдемо? Відповіді нема. Під моєю подушкою тиша. Слухаю деякий час тишу, потім набираю повні легені повітря, відкидаю убік подушку, зриваю з себе ковдру, встаю.
Мої босі ноги вже, здається, в міліардний раз чалапають по холодному білому кахлі ванної кімнати. Встигаю ухопити в дзеркалі кавалок сновидіння про Золоту Піраміду Духу... Заплющую очі і повільно крізь ніздрі вбираю в себе повітря, згадуючи нічне сновидіння. Гармонія, Єдність, дикобрази, пацюки, лайно...
- Пошукай у місті пральний порошок, - зазирає до ванни дружина, саме у той момент, коли я стою і дзюрю в унітаз.
- Добре, - автоматично погоджуюсь я, спостерігаючи за пружною цівкою.
Посцявши, іду вмиватися. Стаю перед раковиною і знову заплющую очі. Уламки снів кришаться й падають у провалля реальності нового дня, який постає переді мною у всій повноті фізичного життя, боротьби за виживання, тілесних тортур, емоційних страждань, безнадійних переживань, інтелігентських рефлексій тощо. Розплющую очі. Переді мною біла раковина, скляночка з зубними щітками, сріблястий кран в якому перекрученим, вигнутим відображенням відбивається моя пика. «Це гарний образ спотворено фізичною реальністю світу, який у снах видається таким гармонійним і зрозумілим», - думаю я, зі злістю відкручуючи кран, і у такий спосіб бодай частково, зганяючи на ньому свій безпорадний гнів на оточуючу мене матеріальну реальність.
