836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах
837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.
838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім
839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,
840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:
841] «Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,
842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,
843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану
844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани
845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави
846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла
847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,
848] Той, по заслузі, спокутує смертю». Був там великий
849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,
850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою
851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна
852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.
853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:
854] «Де це ти,— каже,— блукаєш? Іди–но сюди, тут на тебе
855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.
856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?»
857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка[430]
858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,
859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися
860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула
861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.
862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,
863] І зашуміло повітря, і в тіло вп'ялося залізо.
864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов
865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,
866] Товариші у пилу придорожнім його залишили;
867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.
868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся;
869] Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає,
870] Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо,
871] Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають.
872] Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо,
873] Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає.
874] Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті,
875] Чотириногі у міру б'ють коні копитами поле,
876] Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів.
877] З чатів на них матері, б'ючи себе з розпачу в груди,
878] Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять.
879] Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались,
880] Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними;
881] Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі,
882] В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті,
883] Дух свій спускають. А ті зачинили ворота й не сміють
884] Й друзям своїм відчинить, тих, що просяться, взяти у мури.
885] Сталася тут найпечальніша січа між тими, що
