стільки!
333] Інші, озброєні теж, у завулки тісні уступили;
334] Стали залізні ряди, їх мечі аж іскряться, готові
335] Сіяти смерть, так що брам охоронці передні наосліп
336] В бій ледве сміють рушати, безладно боротися з ними».
337] Вражений цим Отріадовим словом, богами натхнений,
338] В бій і вогонь я іду, куди чорна Ерінія кличе,
339] Брязкіт озброєння й крик, що до неба лунає. Надходять
340] Друзі Ріпей і Епіт, у боях дуже славний, у сяйві
341] Місяця ще надійшли Гіпаніт і Дімант, а за ними
342] Разом стає у ряди і Кореб молодий, син Мігдона.
343] Щойно останніми днями він в Трою прибув випадково,
344] Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер він
345] 50
346] В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем.
347] Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу
348] Суджена там віщувала.
349] Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою,
350] Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші
351] В вас надаремно, якщо забажали з'єднатись зі мною,
352] З тим, що на смерть іде певну. Вибачите, що нам судилось.
353] З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли,
354] Ті, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати
355] Місто в пожарі. Умрімо ж, в середину киньмося бою!
356] Є для побитих один порятунок — рятунку не ждати
357] «Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.
358] Мов серед темряви ночі вовків шаленіючих зграя,
359] Що зголодніла утроба наосліп їх гонить, а з горлом
360] Висхлим залишені десь вовченята чекають,— і ми так
361] Через ворожі ряди і крізь стріли на смерть ішли певну,
362] Прямо до міста, а ніч похмурим своїм покривалом
363] Всіх нас покрила. Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства
364] Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать?
365] Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років;
366] Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних,
367] Повно їх теж у домах і на божих священних порогах.
368] Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров'ю змивають,
369] Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть
370] І переможні данайці. Усюди розпука жахлива;
371] Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні.
372] Перший з данайців попав Андрогей нам негадано в руки
373] Разом з загоном великим; вважав нас за дружні фаланги
374] Він, не впізнавши, й таким озивається приязним словом:
375] «Гей же, мужі, поспішайте, чого це ви так забарились?
376] Інші Пергам, що в пожарі горить, по шматочку розносять,
377] Ви ж тільки зараз у бій вирушаєте з суден високих?»
378] Мовивши це і відповідь мавши якусь невиразну,
379] Врешті таки зрозумів, що у вир ворогів він потрапив.
380] Весь охолонув і, скрикнувши, миттю назад він одскочив.
381] Так, наче десь у колючих кущах несподівано ступить
382] Хтось на гадюку і раптом, злякавшись, тікає від
