жбурляє його в повітря.
Прототип такого пристрою сконструював Дерек Тідман - його настільна модель може за кілька секунд розкрутити об’єкт і пожбурити зі швидкістю 300 футів на секунду. Слінгатрон Тідмана складається з трубки у формі бублика з діаметром три фути. Сама трубка має діаметр один дюйм, і в ній міститься маленька сталева кулька. Кулька котиться по колу, а маленькі моторчики її підштовхують, і вона дедалі більше прискорюється.
Справжній слінгатрон, який би міг пожбурити корисний вантаж у відкритий космос, мусить бути значно більший - сотні тисяч футів у діаметрі; він мусить розганяти кулю доти, доки та не досягне швидкості 7 миль на секунду. Куля вилітатиме зі слінґатрона з прискоренням 1000
Повна розробка кожної з цих трьох моделей займе не один десяток років, і то лише за умови, що фінансування для цього надасть уряд або приватний сектор. В іншому ж разі ці ідеї так і залишаться на папері.
ДАЛЕКЕ МАЙБУТНЄ (ВІД 2070 ДО 2100 РОКУ)
КОСМІЧНИЙ ЛІФТ
До кінця цього сторіччя завдяки нанотехнологіям може з’явитись навіть легендарний космічний ліфт. Як гой Джек на бобовому дереві, ми зможемо підніматись до хмар і вище. Ми заходитимемо в ліфт, натискатимемо на кнопку і мчатимемо вгору волокном із вуглецевих нанотрубок завдовжки тисячі миль. Це могло б перевернути економіку космічних подорожей з ніг на голову.
У 1895 році російський фізик Костянтин Ціолковський, натхненний побудовою Ейфелевої вежі на той час найвищої споруди в світі, - поставив собі просте запитання: Чому не можна збудувати Ейфелеву вежу до самого космосу? Якби ця вежа була достатньо висока, обчислив він, то, згідно з законами фізики, вона б ніколи не впала. Він назвав таку споруду “небесним замком”.
Уявіть собі кульку на мотузці. Якщо цю кульку розкрутити, то вона не падатиме завдяки відцентровій силі. Аналогічно, якщо трос буде достатньо довгий, то відцентрова сила втримуватиме вантаж, закріплений на його кінці, від падіння на Землю. Обертання Землі буде достатньо, щоб утримувати цей трос у небі. Щойно трос космічного ліфта простягнеться в небо, будь-яка кабінка, що пересуватиметься цим тросом, зможе виїхати по ньому в небо.
На папері такий фокус виглядає можливим. Однак, якщо застосувати ньютонові закони руху і обчислити натяг цього тросу, то виявиться, що він, на жаль, перевищує межу міцності сталі: такий трос неминуче трісне, а відтак космічний ліфт неможливий.
Упродовж десятиріч науковці неодноразово поверталися до ідеї космічного ліфта і щоразу відкидали її з щойно зазначеної причини. У 1957 році російський науковець Юрій Арцутанов запропонував будувати космічний ліфт не знизу- догори, а згори-донизу: спершу передбачалося запустити на орбіту космічний корабель, а той мав спустити звідти трос, який належало закріпити на Землі. Ідею космічного ліфта популяризували також письменники-фантасти - зокрема Артур Кларк у романі
Вуглецеві нанотрубки знову відродили цю ідею. Як ми вже побачили, ці нанотрубки мають найбільшу межу міцності серед усіх матеріалів. Вони міцніші за сталь і достатньо міцні, аби витримати натяг, який виникає в космічному ліфті.
