• ядерна ракета
• прямоточний повітряно-реактивний термоядерний двигун
• нанокораблі.
Я мав нагоду познайомитися з одним із прибічників ідеї сонячного вітрила, коли побував на станції НАСА Плам Брук у Клівленді, штат Огайо. Там інженери збудували найбільшу в світі вакуумну камеру для випробування космічних супутників. Ця камера справді велетенська - 100 футів завширшки і 122 фути заввишки. В ній умістилося б декілька багатоповерхівок і є достатньо місця, щоб тестувати супутники й частини ракет в умовах космічного вакууму. Заходячи до цієї камери, я був приголомшений масштабами проекту. Але водночас я відчував гордість від того, що заходжу в ту саму камеру, де випробовували багато епохальних американських супутників, космічних зондів і ракет.
Там я познайомився з одним із найпалкіших прихильників ідеї сонячного вітрила, науковцем НАСА Лесом Джонсоном. Джонсон розповів мені, що ще відтоді, як у дитинстві він читав наукову фантастику, він мріяв будувати ракети, які б долетіли до зірок. Джонсон навіть написав грунтовний підручник про сонячні вітрила. Він уважає, що створити сонячне вітрило можна було б уже за кілька десятиріч, однак розуміє, що справжній зоряний корабель, мабуть, з’явиться лише через багато років після його смерті. Як ті будівничі величних середньовічних соборів, Джонсон усвідомлює, шо створення космічного корабля, який би долетів до зірок, може розтягнутись на кілька людських життів.
Принцип дії сонячного вітрила ґрунтується на тому, що світло, не маючи маси, має імпульс, а відтак може створювати тиск. Хоч тиск сонячного світла надзвичайно слабкий - занадто слабкий, щоб ми могли відчувати його на собі, - його буде достатньо, щоб штовхати зоряний корабель, якщо вітрило буде достатньо велике і якщо ми чекатимемо достатньо довго. (У космосі сонячне світло у вісім разів інтенсивніше, ніж на Землі.)
Джонсон сказав мені, що його мета - створити велетенське сонячне вітрило з дуже тонкого, однак пружного й еластичного пластику. Це вітрило буде кілька миль завширшки, й будуватимуть його у відкритому космосі. Щойно його сконструюють, воно почне повільно обертатись довкола Сонця, поступово нарощуючи швидкість. Покружлявши довкола Сонця кілька років, вітрило вийде по спіралі за межі Сонячної системи й рушить до зірок. Таке сонячне вітрило, сказав мені Джонсон, може розігнати космічний зонд до 0,1 швидкості світла і домчати його до найближчої зірки десь за чотириста років.
Аби скоротити час на шлях до зірок, Джонсон шукає якесь додаткове джерело прискорення для цього сонячного вітрила. Один варіант - розташувати на Місяці батарею потужних лазерів. Лазерні промені потраплятимуть на вітрило й передаватимуть йому додаткову енергію, а відтак збільшуватимуть його швидкість.
Одна з проблем зоряного корабля з сонячним вітрилом полягає в тому, що його складно зупинити і скерувати в протилежний бік, оскільки світло рухається тільки в одному напрямі - від Сонця. Один варіант - розвернути вітрило й використати тиск світла від зірки-цілі, щоб сповільнити корабель. Інший варіант — облетіти довкола цієї далекої зірки, використавши її гравітацію, щоб створити так званий ефект гравітаційної “пращі”10 для зворотної подорожі. А ще один варіант - здійснити посадку на якомусь місяці тієї зоряної системи, збудувати там батарею лазерів, а тоді летіти назад, використовуючи для прискорення світло зірки й лазерні промені.
Джонсон має зоряні мрії, однак усвідомлює, що дійсність значно скромніша. У 1993 році росіяни розгорнули в космосі зі станції
