Фізика майбутнього

Крім того, в космічному ліфті мусить бути аварійна кнопка і рятувальна капсула на випадок обриву троса. Якщо трос обірветься, кабіна мусить мати змогу спланерувати на Землю або спуститися з парашутом, щоб урятувати пасажирів.

Аби стимулювати дослідження в галузі космічних ліфтів, НАСА оголосило кілька конкурсів. Сукупний призовий фонд конкурсів Space Elevator Games за підтримки НАСА становить 2 мільйони доларів. Згідно з правилами, які визначило НАСА, аби виграти конкурс Beam Power Challenge, треба створити пристрій вагою щонайбільше 50 кілограмів, спроможний піднятися тросом на висоту 1 кілометр зі швидкістю 2 метри на секунду. Найбільша складність полягає в тому, що цей пристрій не може мати ні палива, ні акумуляторів, ні електричного кабелю. Енергію для нього треба передавати ззовні.

Я мав нагоду побачити на власні очі завзяття й енергію інженерів, що працюють над космічним ліфтом і мріють одержати приз. Якось я літав до Сієтла, щоб зустрітися з групою молодих підприємливих інженерів із назвою LaserMotive. Вони почули клич НАСА і заходилися створювати прототипи, що можуть колись зробити космічний ліфт реальністю.

Я зайшов у великий склад, який вони винайняли, щоб випробувати свої ідеї. З одного боку я побачив великий лазер, здатний вистрілювати потужний промінь енергії. З протилежного боку складу я побачив їхній космічний ліфт. Це був ящик приблизно три фути завширшки з великим дзеркалом. Лазерний промінь мав потрапляти на дзеркало й відбиватись на ряд сонячних елементів, які перетворювали лазерну енергію на електрику. Це урухомлювало двигун, і кабінка ліфта поволі піднімалась коротким тросом. У такій конструкції з космічного ліфта не мусять звисати електричні кабелі. На нього просто скеровують лазерний промінь із Землі, і кабінка сама піднімається вгору.

Лазер був настільки потужний, що ми всі мусили одягнути спеціальні окуляри, щоб захистити очі. Після багатьох спроб молодим інженерам нарешті таки вдалося змусити свій “ліфт” повзти вгору. Один аспект проблеми космічного ліфта було розв’язано - принаймні теоретично.

Спочатку завдання було настільки складне, що призу не виграв ніхто.⁶ Однак 2009 року група LaserMotive таки домоглася призу. Конкурс відбувся на авіабазі Едвардс у пустелі Мохаве в Каліфорнії. Над пустелею літав вертоліт, з якого звисав довгий трос. Команді LaserMotive вдалося змусити свій “ліфт” піднятися цим тросом чотири рази за два дні, рекордний час становив 3 хвилини і 48 секунд. Отже, наполеглива праця цих молодих інженерів, яку мені довелося спостерігати раніше, зрештою окупилась.

ЗОРЯНІ КОРАБЛІ

До кінця цього сторіччя, - навіть попри недавнє скорочення фінансування на пілотовані космічні польоти, - науковці, ймовірно, створять базу на Марсі й, можливо, ще десь на поясі астероїдів. Наступною метою стане якась конкретна зірка. Хоч сьогодні міжзоряний зонд для нас абсолютно нереальний, через 100 років усе може змінитися.

Перше завдання - винайти нову систему тяги. Звичайна хімічна ракета летіла б до найближчої зірки приблизно 70 000 років. Так, два космічні зонди Voyager, що їх запустили 1977 року, встановили рекорд щодо дальності космічних польотів: на сьогодні вони віддалились від нас у відкритий космос приблизно на 10 мільярдів миль, проте це лише малесенька часточка шляху до зірок.

Науковці розглядають декілька конструкцій і систем тяги для міжзоряних апаратів:

•  сонячне вітрило