були пошкоджені. Лікар, що його лікував, спершу не міг повірити, що хтось зміг вижити після такої пригоди. Ґейдж кілька тижнів перебував у напівпритомному стані, але пізніше все ж одужав." Він навіть прожив іще дванадцять років - брався за випадкові роботи й подорожував - і помер 1860 року. Лікарі старанно зберегли його череп і той пам’ятний прут, і відтоді весь час їх прискіпливо вивчають. За допомогою сучасних технологій (зокрема комп’ютерної томографії) науковцям удалося відтворити подробиці того надзвичайного випадку.
Ця подія назавжди змінила попередні уявлення про зв’язок між тілом і розумом. Раніше було прийнято вважати, навіть у наукових колах, що тіло й душа - це окремі сутності. Люди зі знанням справи писали про якусь “життєву силу”, що оживляє тіло, незалежну від мозку. Однак після зазначеного випадку поширились чутки, що характер Ґейджа дуже змінився. Дехто стверджував, що колись Ґейдж був симпатичним, товариським чоловіком, а тепер став агресивним і непривітним. Ця інформація підкріпила думку, що конкретні частини мозку відповідають за різні типи поведінки, отже, тіло й душа нероздільні.
У 1930-х роках нейрохірург Вайлдер Пенфілд, що спеціалізувався на хірургії епілепсії, зробив іще одне відкриття. Він зауважив, що коли під час операцій на відкритому мозку він торкається його окремих ділянок електродами, то це стимулює певні частини тіла пацієнта. Якщо торкнутися тієї чи іншої ділянки кори головного мозку, то від цього може ворухнутись рука або нога. Таким способом Пен- філду вдалося створити приблизну схему того, які ділянки кори головного мозку за які частини тіла відповідають. Завдяки цьому стало можливо по-новому схематично зобразити мозок людини, зазначивши, які ділянки мозку за який орган відповідають. У результаті утворився “гомункулус” - доволі непропорційне зображення людського тіла, нанесене на поверхню мозку; воно виглядає як чудернацький маленький чоловічок з величезними кінчиками пальців, губами і язиком, але тоненьким тілом.
Пізніше завдяки магнітно-резонансним томографам ми одержали сенсаційні зображення живого мозку, але ці томографи не можуть простежити конкретних нейронних траєкторій думок, що містять, напевно, лише якихось кілька тисяч нейронів. Однак нова сфера, що має назву оптогенетика, поєднує оптику з генетикою і має на меті виявити конкретні нейронні траєкторії в тварин. Це можна порівняти зі створенням дорожньої карти. Результати магнітно-резонансної хірургії - це наче визначення великих федеральних автострад і великого потоку транспорту на них. А оптогенетика, можливо, дасть нам змогу реально визначити менші дороги й стежки. У принципі, вона навіть обіцяє науковцям можливість керувати поведінкою тварин, стимулюючи ці конкретні стежки.
Це, своєю чергою, спричинило появу сенсаційних історій у меді- ях. На сайті
Мозок дрозофіли містить приблизно 150 000 нейронів. Оптогенетика дає змогу науковцям збуджувати в мозку дрозофіли певні нейрони, що відповідають певним видам поведінки. Наприклад, якщо активувати два конкретні нейрони, то це може бути для дрозофіли сигналом до втечі. Дрозофіла тоді автоматично витягує лапки, розправляє крила й злітає. Науковцям удалося генетично вивести такий вид дрозофіл, в яких нейрони втечі збуджуються при вмиканні лазерного променя. Якщо на цих дрозофіл посвітити лазерним променем, то вони відразу злітають.
Дослідження структури головного мозку має важливе значення. Ми не тільки змогли б поступово визначити нейронні траєкторії, що відповідають конкретним видам поведінки, а й використати цю інформацію, щоб допомогти тим, хто переніс інсульт, і пацієнтам з хворобами і травмами мозку.
Джеро Мізенбок з Оксфордського університету і його колеги визначили таким способом нейронні механізми у тварин. Ці науковці вивчають не тільки нейронні траєкторії рефлексу втечі в дрозофіл, а й рефлекси, що задіяні в сприйнятті запахів.
