може пильно вивчати та багатитись її ціннощами, однак ніяка можлива книга мудрости не подасть йому цього досвіду, на якому він повинен і мусить будувати дім свойого життя.
Буття власного народу є одинокою джерельною скарбницею, що багатша за всі інші, навіть, якщо в ній не найти б ні одного справжнього самоцвіту. Те, чим вона вирівнює, рівноважить і переважає пишноту довкільного світового богатства, міститься виключно в сій, як той хрустально власний, своєрідний життєвий досвід родоначального буття, без якого не можуть існувати, ні вільно віддихати всі, що виростали із його корення і виросли міцним галуззям на спільному пні рідного дерева. Його історія писана із первопричинних дій самобутньої стихійности, безпосередности, повної життєвої індивідуальности, неодмінної і незмінної інакше, як творчою жертвою власного життя в її горнилі. У книгу буття власного народу не можна занести готового досвіду, почерпнутого розумом із мудрости чужих книг, нехай і як подібних до неї життєвим змістом. На перешкоді стане дух могутньої особовости, який поставить невчасному реформаторові спротив своєзаконного ладу, що велить жити і розвиватись із себе та сприймати із світовово підсоння в себе лиш те і стільки, скільки прийняти й органічно засвоїти здатна життєва структура національної основи. Наперемінний процес стихійного вияву біологічного голоду і вгортання поживи в існуванні історичних формацій, зрозуміло, безпосередньо недоступний наглядові, тому з погляду їх стійкости буття та неозорних часових просторів ставання, вказане — застерегти за ними твердий апріоризм сформованої онтольогічної особливості!, ніж допускати ненасичений індивідуальним характером нагий життєвий гін, що без розбору приймає і поглощує кожну припадкову поживу. Силу спротиву, відпорности і стійкости згаданих формацій найкраще досвідчають чини, що намагались силоміць перетавити їх історично-індивідуальну настанову до життя, змінити законний для них напрям виростання на інший, їм чужий, або попросту затівали зламати їх, чи викорінити цілком із їх материнного грунту. Після численних ударів тараном механічної зброї, здебільшого лежало мертвим розчавлене тіло, однак дух не був убитий, але жив впізнано в руїнах пустих селищ і у великих могилах мертвих.
Українська Книга буття проймає рідного читача духом врочистої поваги, що жалібним саваном накрила кожну її карту і сповнила цілість провідним мотивом трагічної величі історичної долі. Панівний тон тієї книги родиться із її змісту подвижних зусиль, великих жертв і пропащих можливостей. Якого ж іншого вислідного звучання можна б очікувати на землі, що повсякчас була Марсовим полем Сходу і від пам’ятних часів поглинала в себе людську кров переможених і переможців на те, щоб із кривавого посіву родились потомні племена її .завойовників та її оборонців, росли в тіні її бойових традицій, змагалися і цілили долю своїх батьків і дідів. Не диво проте, коли карти нашої завітньої книги розписані у своїх основних кольорах землі і крови. Це ж бо український чорнозем вкрився густо буквами Кривавої роси і утворив із них суцілий епос багряної Китайки, де-не-де лиш перетканий золотим написом на чорному марморі тла, а в ряди-годи оживлений світляним письмом соняшних правд життя. І нічого не поможе читачеві, коли він, втомлений і зневірений, закриє очі та захоче одірвати думку від вкритих хрестами могил рідних піль, щоб полинути мрією в інші, благословенні сторони великого світу. Чорна Книга буття стоятиме в плесі його свідомости і пам’яти завжди розкритою, червоні мережі земної євангелії ранитимуть його залякану совість докором за намірену хіть зради, а світлі написи зринатимуть на раменах роздоріжних дороговказів похідним світочем і кликатимуть зневірену душу на великий подвиг у невість майбутнього. Бо так записана бувальщина живе і не минає доти, доки її заповітна воля не збудиться воскреслим тілом потомного життя.
Найперше повинність читачів рідної Книги буття говорить про синівську вірність і відвагу – дочитати батьківський літопис до кінця. Нічого не можна із нього відкинути, нічого в ньому покрити забуттям. Історія власного народу є справою серця і совісти, тому замало пізнати її самою думкою і знати про неї тільки предметне. Недобрий і болючий був би звичай входити до рідного храму без почуття належної пошани до всього в ньому сущого. Хазяйнувати в скарбниці минувшини жадібним оком хижака, що шукає в ній дорогоцінних самоцвітів, із яких прагне скласти жадібному самолюбству казкову прикрасу — так чинити міг би хіба чужинець — розбійник, що звик був грабувати королівські могили загинувших чужих племен. А проте, в людській душі прикований живе вічний хижак і грабіжник, який прокидається до виступу і чину, як лиш назріє сприятлива для нього хвилина. Тоді він непогамований, і там, де прокинувся діє насилою і розбоєм. Йому байдужі походження й ім’я святощів, що впадуть жертвою його нестямній жадобі. Нетерпеливий в постійному досяганні мети і нетерпимий до всього, що стоїть впоперек його дороги, осатаніло вдаряє навмання і люто проторює собі шлях до задоволення своїх нагальних гонів. Хижацькість, як активний стан душі, може мати ріжні вподобання і спрямовання, залежно власне від роду і гостроти її потреб. І в нашому випадку життєвих студій над книгою буття реакція рідного читача висловитись може широким розсягом
