його душевних настанов, прагнень і задумів. Від самовідречної безкорисности ефірного служіння біля вічного вогнища Батьківщини аж до святотацького руйнування завітних вівтарів у святому храмі, ось дорога довга й багата, як само життя, що на ній може висловитись людська природа мовою преріжних своїх характерів, стилів і метод. І спосіб відношення живої сучасности до рідної історії буде передусім зумовлений душевною структурою і життєвим станом першої, а не, як здавалося б, формуватись за впливом завершеної дійсности, яка вимагає для себе, як для того, що сталося і минуло, вшанування факту і справедливого до нього підходу.
Життя користується невід’ємним природним привілеєм критика і судді супроти всього, що поступило в стан історичного супочинку. Передусім бачить воно в минувшині самозрозуміле належну собі спадщину що нею може орудувати свобідно, безвідповідально і безкарно. Бо життя, немов та вередлива дитина, що для свойого самолюбства не знає впину і використовує любов родичів брутально і безоглядно. Із природньоґо права на любов, опіку і корм робить дитина правило безправ’я, сваволі і визиску батьківської доброти, що надужита і зневжита, стається для її виростання нездоровим кліматом, сприятливим розвивати і культивувати протиморальні і протисуспільні нахили користолюбности, наживи, зло-чинности. Серед таких умов із отої дитини виросте колись повнокровний хижак, який зрозуміє життя як лови у світовому лісі, де на кожному кроці можна вполювати собі цінну здобичу. Також минувшина власного роду буде йому свобідним полем, на якому його самоволя станеться одиноким правом, тимбільше, що поле історії безпосередньо боронитися само не може. Почуття безкарности посилить вироднені здобичницькі нахили до рівня деспотичної сваволі і розбою. Він не тільки вважатиме історію предків своєю неоспорною духовою власністю, але поводитиметься у тій великій скарбниці як лютий здобичник, що правом завойовницького меча остаточно перерішив її долю. Непомірне гірше для неї, коли подібне чинить її кровний нащадож, який, правом природньоґо переємства одиноко управлений і морально зобов’язаний її імені боронити, нею жити і з її скарбів творити свою будучність. Бо хижий відродок – нелюд не тільки привласнить собі добро нерукотворного храму Батьківщини, він зробиться його оцінником і суддею, та без відклику вирікатиме, що в ньому ще пожиточне, а що безвартісне і зайве. А під кінець руїнних ловів за скарбами бувальщини він викликне призирно, що в підземеллях рідної історії нічого вартісного не найшов, тому тепер, огірчений вбожеством спадщини і розчарований бездарністю батьків, він стане заходитись біля будови нового корабля, що під його іменем дасть початок новій плавбі “оновленого” ним роду.
Хижацька невговтаність кочовиків у гонитві за здобичею сама від себе не припиняється і діє доти, доки її не загнуздає ладовий устрій, органічно витворений з органічних засновків історичного буття, що є структурним первнем кожного живого народу, як це переконливо, стверджує факт його існування у світі. Книги його буття — не якась підроблена література, але це повноцінний оригінал живого часу, сповнений тілом, кровю і духом так достатньо і вимовно, що він заявився живою індивидуальністю на картах світової історії. Читати ті виняткового значення Книги можна лише внутрішніми голосами життя, сприймати прочитане — єдино душею, судити синівською відданістю вдяки і пошани, а цінувати їх можна лиш як безумовне і нічим незамінне добро, що його треба берегти власним творчим зусиллям у подібний спосіб, як воно творилося колись подвижним життям предків.
Прочитане у згаданих книгах буде мати нетлінну силу, а чого в них, не дивлячись на пристрасне прагнення, знайти не було можна, те треба читачеві поставити собі самому як заповідне завдання власного життя. Підходити до історії свого народу із вимогами і критикою, чому вона не написана за концептом і бажанням сучасности, означала б — не мати творчих амбіцій, не ставити собі завдань, зрікатися права й обов’язку творити власну програму будучности як її будівничий і здійсник. Вимагати від історії не можна нічого, її треба цілісно відкрити й сутньо засвоїти, а тоді вже, порядком самозрозумілости, постануть і визначаться величні вимоги під відповідальним іменем сучасности і будуть зобов’язно записані на її життєвих прапорах.
Сучасність має бути лицарська і зберігати у храмі минувшини достойну поставу зосередженої в собі мовчазної мужности, що перед долевим походом у невідому будучність прийшла з поклоном на гроби предків і чекає від них благословення. Там — у переді, незриме племя ненароджених, і горе тим лицарям і батькам, що станули б колись перед ним — у лахмітті безбатьченків. Бо діти не менше потребують і прагнуть знатности старого роду, ніж батьки вдалости своїх синів і внуків. Рух крови непроривний, вона щільно виповнює життєвий простір і не залишає прогалин. Чому ж дух мав би відкривати прориви там, де їх нема і де вони непотрібні? Його завдання є життєве, і треба вірити, що у пралісі своєї безмежньої свідомости дух
