ЮЛІАН ВАССИЯН
ІСТОРІЯ І ЛЮДИНА1
Історичний шлях українського народу в уяві українського сучасника набирає щораз більше чіткости розвиткової лінії, в якій поодинокі вогнива в’яжуться в цілість життєвого руху із власним осередком внутрішньої динаміки. Наява достатніх реальних даних історичного досвіду виправдує сучасні спроби наукової синтези, що її метою є відтворити образ минувшини і читати із нього, немов із розкритої книги, змістовну розповідь про багату чергу подій, які вилонюються із себе ладом органічної закономірности та доповнюються в цілість великого суспільного твору життя. Він оживлений спільним мотивом рідности, доступної для вгляду і сприйняття інтуїцією дослідника; який тому тільки спроможен на крутих шляхах і глибоких проваллях історії впіймати образово рух і тяглість живої індивідуальности, що він здібний сприйняти його внутрішньо, як душевно з ним споріднений.
Дух української історії відслонюється в свідомості сучасного покоління не в одноразовій постаті представного восіблення, символу чи вартости, але він унагляднюється в ріжних виявах життєвого багатства невмирущим первнем суттєвої одности завсігди собі подібним і для внутрішнього ока наявним. У зусильних намаганнях і пошуках за ним способом строгої льогічної конструкції пошукувана сутність буде завсігди химерною теоремою, яка при всякій розв’язці дасть не більше, ніж мертву схему, безбарвний обрис, формальний знак. Дослідний розшук за передустановленим визначінням духа, який саме повинен представити завершену і зрозумілу дійсність, віддалює читача від того, чим дух справді є, позбавляючи його постепенно ознак живучости. І якщо в кінці мозольна наукова конструкція буде готова, можна через затримання суворої об’єктивности подивляти новий величавий осяг конструктивного мислення, який одначе не буде представляти тієї живої дійсности, що для неї був він задуманий. Сприймання духа національної історії як видно, не передумовлене виключно попередніми осягами історичної науки, але теж фактом реального існування народу, який вимостив свій історичний час субстанцією власного життя, і в той спосіб заповнив означене місце світового простору неповторним і незатертим фактом своєї індивідуальности. Синтетичні конструкції історичної науки можуть бути лише вимогою, або вони вже виступають як чинники спору між поодинокими теоріями і напрямками, проте дух рідньої історії давно вже промовляє до душ ріжних слухачів мовою життєво зрозумілою, дарма, що вони цілком не знають формул наукового викладу про нього, ані не думають самі їх творити, чи за ними шукати. Ці застереження не мають наміру оспорити оправданих прямувань історичних наук — найти духа історії в науково-проведеній і методично-викладеній синтезі процесів історичного життя. Вони тільки зменшують значіння наукових дослідів, що власне складають карти історії в суцільну книгу і роблять ось так минувшину доступною сучасности; вони тільки підкреслюють істотний момент духовости всякої національної історії, яка засадничо доступна і відчутна для спорідненої з нею інтуїцією сприймаючих минувшину свого народу сучасників, і яка тим повніше виступає в їх наукових побудовах про духа національної історії, чимосновніше самі вони живуть діями тієї ж рідної бувальщини. Вона проникнена ним, як притаманним собі характером, що дається відкрити в ріжних формах минулого життя, як завсігди повноцінний знаменник і викладник.
Трудність виразового визначення духа життя в аналізі процесів національної історії свідчить саме про його буттєву суверенність, що не піддається абстракції і не входить добутим первнем в основу наукової конструкції. В тому випадку найменш задовільну відповідь дають придумані формули, витворені постаті чи взагалі які небудь інші засоби конкретизації. Докладність і стислість надто індивідуалізує духа, тоді як він для всієї історично розгорненої дійсности національного життя є радше живим принципом індивідуації, ніж поодинким його актом-явищем. Звичайно різного рода визначення якусь особливу рису, прикмету чи ознаку генералізують, тому вони переважно однобічні, і треба засвоїти собі цілу низку ріжних визначень, щоб із цього багатого матеріалу добути відчуття його спільної духовости. І в кінці виявиться, що якраз ця спільна духовість найвимовніше окреслюється як сила, спроможна в’язати їх у живу цілість. Тому дух вже цілком виступає у своїй ролі засади життя і як виразник свідомого і творчого існування.
Дух історії живе у книгах українського народу, які завсігди доступні рідному читачеві, зокрема коли він спрагнений розгорнути їх для пізнання довершеного та продовжувати писання великого епосу за власним творчим почином. Вони творять для нього, без сумніву, єдиний основний і актуальний твір, якого не заступить йому ніяка інша настільна книга. Кожну він
