утримували замерзлі пальці. Намокле кресало не могло підпалити трут. Андрій зітхнув і сховав люльку до кишені. Почув позаду невиразний шурхіт і рвучко повернувся, вихоплюючи пістоль.
- Свої, не стріляй! - долинув голос старшого Кульбаби. Він виринув із темряви, тримаючи у руках кожух. Підійшов ближче. - На ось, одягни. Змок, напевне.
Андрій похитав головою:
- Ні, не треба. Та й дощ, бачу, закінчується.
- Усе ж одягни. Що, дарма ніс?
Андрій, зітхнувши, розшпилив ґудзики промоклого жупана і зняв його, кинувши на шмигівницю. Одягнув теплий баранячий кожух. Одразу відчув себе ліпше.
- А кресала сухого не маєте?
Батько дістав кресало.
- Тримай.
Андрій вибив вогонь та припалив люльку. Глибоко затягнувся гірким димом. Старший Кульбаба розглядав щось у турецькому таборі.
- Дякую, - повернув Андрій кресало.
- Знайшов за віщо, - батько сховав кресало у складки очкура й завмер, вдивляючись у вогку далечінь.
Андрій поволі поглядав на кремезну батькову постать. Він виріс у середовищі, де цінували чоловічу силу, мужність, а батько віддразу показав себе вправним у володінні як холодною, так і вогнепальною зброєю. Тож він миттю завоював повагу сина, так, як би виростив його у своєму домі. З дитячим захопленням Андрій поглядав, як батько, вставши на окопі на повен зріст, посилав у ворога стрілу за стрілою. Навколо сичали кулі, але його це зовсім не турбувало. Натягав лука зі страшною посмішкою на вустах і лаявся, коли стріли не потрапляли в ціль...
- Чому не спите? - запитав Андрій.
- Не спиться. Що там, спокійно?
- Спокійно. Сьогодні вже не полізуть.
- Не любить турок уночі воювати.
- Чому? - зацікавлено подивився Андрій на батька.
- Розумієш, у них традиція. Вдень мусульманин їсть мало, і їжа легка, пісна. А під час вечері їдять вони вдосталь, і їжа вже тяжча. Вечірній намаз закінчать, нажеруться - і спати. Це ще з діда-прадіда. Тож вони давно звикли.
- Треба б у гості навідатись.
- Треба. Гадаю, незабаром воно так і буде. Припас закінчується, порох, олово. Їсти ще на тиждень. Сагайдачний щось собі метикує. Він уночі воювати вміє, я вже не раз із ним ходив і на турків, і на татар...
По валу почали перекликатися вартові. "Пильнуй!" - відгукнулося луною десь далеко. Йому відповів інший голос ближче, потім ще ближче.
- Пильнуй! - крикнув Андрій. Він із задоволенням подумав, що ніхто не спить. Голоси лунали бадьоро, навіть весело.
Мокра і непривітна темрява потроху рідшала, відпускаючи з вогкого полону вози, шатра, мішки та бочки з табірним майном. За останні два дні в обозі з'явилося багато землянок - бурдюгів, що в них козаки ховалися від негоди. Їхні закладені гілками дахи робили табір обжитим, схожим на якесь чудернацьке селище. Доповнювали картину худі корови й вівці, що ходили поміж наметами, возами і бурдюгами. Тепер їх було значно менше.
Якщо подивитися на другий бік триметрового валу, можна було побачити чорне, місцями збите на багнюку поле, у якому подекуди ще лежали купи трупів, почорнілих і розбухлих до надзвичайних розмірів. Страшне обличчя війни.
Підійшов Хвилон Беркут. Довго дивився у бік турецького табору. Потім повернувся до козаків. Привітався.
- Усе було спокійно? - запитав в Андрія.
- Спокійнісінько.
- Як там Горбоніс?
- Та нічого, одужує. Нудьгує, що не на окопі.
- Ще встигне. Турок не відступиться від свого.
- Та й ми ніби не задніх пасемо...
- Якби ще ляхи так само... Ну добре, зараз вас поміняю. Підете снідати...
- Свої, не стріляй! - долинув голос старшого Кульбаби. Він виринув із темряви, тримаючи у руках кожух. Підійшов ближче. - На ось, одягни. Змок, напевне.
Андрій похитав головою:
- Ні, не треба. Та й дощ, бачу, закінчується.
- Усе ж одягни. Що, дарма ніс?
Андрій, зітхнувши, розшпилив ґудзики промоклого жупана і зняв його, кинувши на шмигівницю. Одягнув теплий баранячий кожух. Одразу відчув себе ліпше.
- А кресала сухого не маєте?
Батько дістав кресало.
- Тримай.
Андрій вибив вогонь та припалив люльку. Глибоко затягнувся гірким димом. Старший Кульбаба розглядав щось у турецькому таборі.
- Дякую, - повернув Андрій кресало.
- Знайшов за віщо, - батько сховав кресало у складки очкура й завмер, вдивляючись у вогку далечінь.
Андрій поволі поглядав на кремезну батькову постать. Він виріс у середовищі, де цінували чоловічу силу, мужність, а батько віддразу показав себе вправним у володінні як холодною, так і вогнепальною зброєю. Тож він миттю завоював повагу сина, так, як би виростив його у своєму домі. З дитячим захопленням Андрій поглядав, як батько, вставши на окопі на повен зріст, посилав у ворога стрілу за стрілою. Навколо сичали кулі, але його це зовсім не турбувало. Натягав лука зі страшною посмішкою на вустах і лаявся, коли стріли не потрапляли в ціль...
- Чому не спите? - запитав Андрій.
- Не спиться. Що там, спокійно?
- Спокійно. Сьогодні вже не полізуть.
- Не любить турок уночі воювати.
- Чому? - зацікавлено подивився Андрій на батька.
- Розумієш, у них традиція. Вдень мусульманин їсть мало, і їжа легка, пісна. А під час вечері їдять вони вдосталь, і їжа вже тяжча. Вечірній намаз закінчать, нажеруться - і спати. Це ще з діда-прадіда. Тож вони давно звикли.
- Треба б у гості навідатись.
- Треба. Гадаю, незабаром воно так і буде. Припас закінчується, порох, олово. Їсти ще на тиждень. Сагайдачний щось собі метикує. Він уночі воювати вміє, я вже не раз із ним ходив і на турків, і на татар...
По валу почали перекликатися вартові. "Пильнуй!" - відгукнулося луною десь далеко. Йому відповів інший голос ближче, потім ще ближче.
- Пильнуй! - крикнув Андрій. Він із задоволенням подумав, що ніхто не спить. Голоси лунали бадьоро, навіть весело.
Мокра і непривітна темрява потроху рідшала, відпускаючи з вогкого полону вози, шатра, мішки та бочки з табірним майном. За останні два дні в обозі з'явилося багато землянок - бурдюгів, що в них козаки ховалися від негоди. Їхні закладені гілками дахи робили табір обжитим, схожим на якесь чудернацьке селище. Доповнювали картину худі корови й вівці, що ходили поміж наметами, возами і бурдюгами. Тепер їх було значно менше.
Якщо подивитися на другий бік триметрового валу, можна було побачити чорне, місцями збите на багнюку поле, у якому подекуди ще лежали купи трупів, почорнілих і розбухлих до надзвичайних розмірів. Страшне обличчя війни.
Підійшов Хвилон Беркут. Довго дивився у бік турецького табору. Потім повернувся до козаків. Привітався.
- Усе було спокійно? - запитав в Андрія.
- Спокійнісінько.
- Як там Горбоніс?
- Та нічого, одужує. Нудьгує, що не на окопі.
- Ще встигне. Турок не відступиться від свого.
- Та й ми ніби не задніх пасемо...
- Якби ще ляхи так само... Ну добре, зараз вас поміняю. Підете снідати...
Вы читаете Хотин
×