Хотин

У таборі було людно. Козаки, прокинувшись, займалися своїми справами. Спітнілі червонолиці кашовари, як завжди, помішували страву, що кипіла у велетенських казанах. Бігали з дровами, мішками і відрами заклопотані молодики. Усе як завжди.
Після сніданку табором прокотилася приголомшлива новина: турки переправили через Дністер багато гармат і зараз вимірюють їх на ліве крило козацького обозу. Крім того, через цей самий міст, збудований поляками, перейшла орда Кантемір-мурзи. Татари розділились: одна частина стала біля мосту, цим самим перекриваючи сполучення з Кам'янцем і взагалі з Польщею; друга частина орди пішла плюндрувати Поділля. Через кілька годин з-за обрію на півночі піднялися сотні димів.
Заметушились і в замку. Ходкевич, що відпочивав після чергового нападу епілепсії, змушений був сісти на коня і виїхати до запорізького табору. Разом із ним вирушив Любомирський і всі комісари. Вони довгою кавалькадою проїхали до самого берега Дністра, супроводжувані здивованими поглядами козаків. Спинилися над високим схилом річки.
Якийсь час Ходкевич дивився на татар у далекозорну трубу. На його вилицях несамовито вигравали жовна.
- Пан Любомирський, здається, пропонував не руйнувати міст?
- Цо пан має на увазі?! - аж підскочив Любомирський.
- Вашмость добре мене розуміє. То є питання недалекоглядності! - Ходкевич опустив трубу і люто позирнув на Любомирського.
- Наш шановний генерал шукає винуватця своєї помилки? - сердито посміхнувся Любомирський.
Ходкевич трохи помовчав. Потім мовив уже спокійніше:
- Я мав намір зруйнувати міст, а ви мене весь час відмовляли, хіба не так?
- Так, прошу пана! Але ж міст нам конче потрібний - це ж комунікація з Кам'янцем, з ойчизною. Неможливо було її розірвати!
- Її вже розірвав Кантемір-мурза, прошу пана! - стримано відповів комісар Яків Собеський.
- Це свідчить лише про те, що переправу треба було ліпше охороняти, - відмахнувся Любомирський. Він бачив, що майже всі комісари на його боці, крім Собеського.
Під'їхав Сагайдачний у супроводі військового писаря та осавула. Вони поставали поблизу шляхтичів і мовчки дивилися на татар, що розсипалися на протилежному березі.
- Що скажете, пане запорожець? - запитав Ходкевич.
Сагайдачний відповів не одразу. Він мовчки дістав люльку, наклав, запалив кресалом трута і роздмухав вогник. Припалив.
- Україна горить, - мовив сумно.
- Я маю на увазі становище війська, прошу пана, - зазирнув йому в очі Ходкевич.
- Припасу мало. А зараз і від Польщі відрізані. Вихід один.
- Який?
- Навідати турків уночі.
Ходкевич хмикнув.
- Це надто ризиковано. Крім того, це компетенція Сейму, я сам не можу вирішувати. Про це вже, прошу пана, була мова, тож чекаю на послів із Варшави. Тоді й буде видно.
- Я щойно радився зі старшиною, - сказав Сагайдачний. - Вони вимагають напасти на табір за річкою. Козаки не задоволені тим, що на їхніх очах грабують українські землі.
- А особисто ви якої думки?
- Я волів би не розсіювати сили.
- Добре! - Ходкевич оглянув присутніх. - Коли тут зібралися представники командування обох таборів, можна провести військову нараду. Нехай кожен скаже свою думку про нічну атаку і напад на Кантемір-мурзу, що пропонують наші союзники. Ви, пане Любомирський.
- Я згоден із паном Сагайдачним, не можна розділятися перед лицем супротивника, що має перевагу в людях. Ліпше дочекатися рішення Сейму і в разі, якщо воно буде схвальним, пробувати воєнного щастя уночі.
- Тепер ви, пане Собеський.
- То є добре, я згоден.
- Пан Синявський?