Хотин

- Авжеж, - відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.
Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.
- Ну, з Богом, - прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:
- Пугу, пугу, пугу!
Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:
- Пугу, пугу!
Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:
- Козак з лугу!
- А з якого лугу - чи з Великого, чи з Малого? - почув у відповідь.
- З Великого!
- Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?
- Троє.
- Виїздіть на шлях!
Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути - перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.
- Хто такі? - уже спокійно запитав старший.
- Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?
Опасистий Мисюра придивився.
- Непийпиво! - зрадів він. - Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!
- Яким вітром?
- Попутним.
Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.
- Поїхали, - а Микиту запитав:
- Ви з нами чи до коша?
- До коша. Треба кошовому показатися.
- Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!
- А! Ну, це він вміє! - протягнув Микита.
Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу - у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.
Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.
- Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз...
Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.
- Хто з тобою, Микито? - запитав той після коротких привітань.
- Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.
- Де вас чорти носять?
- У степу були, полювали...
- Гармат що, не чули?
- Де ти їх у біса почуєш... Аж до Савур-могили добігли.
- Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.
- Не напались... Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.
Кошовий зітхнув.