Хотин

Бородавка звернув сувій і подав генеральному писареві, який сидів верхи поряд із ним. Холодним поглядом подивився на посланця.
- Пане...
- Грабовський! - підказав хорунжий.
- Пане Грабовський, дякую за листа. Можете вирушати у зворотному напрямку.
Бородавка повернув коня. Від здивування Грабовський розгублено закліпав очима.
- Але, прошу пана... Його ясновельможність очікує на вашу відповідь!
Бородавка кілька хвилин дивився на річку військового обозу, що повільно пропливала повз них. Потім повернувся до Грабовського.
- Можеш передати Ходкевичу на словах: я співчуваю його важкому становищу. Але до того, поки він не ступить на землю Волощини, я козаків не приведу! Які матиму гарантії, що ляхи з турками за нашою спиною не домовляться?
- Слово гонору! - підскочив у сідлі Грабовський.
- Чиє?.. Якщо Османа бити задумали, треба у Волощині ставати, під Хотином. А якщо зраду для нас підготувати, то й на Поділлі краще було б... Ще скажи, що козацтво пошарпає волохів, щоб отоманину не служили. Воно їм на користь... А потому під Хотином і веселіше боронитися буде, коли у козака кишені не порожні... Все, можеш їхати!
Бородавка наздогнав голову колони і зайняв своє місце позаду хорунжого. Кілька хвилин він їхав мовчки, потім покликав джуру:
- Михайла Дорошенка до мене.
Джура повернув коня і розчинився між рядами козаків. Через кілька хвилин полковник Дорошенко під'їхав до гетьмана.
- Слухаю, батьку, - промовив він, стримуючи коня.
Бородавка озирнувся на полковника. Дужий чолов'яга років сорока. Багате вбрання, вороний кінь, що витанцьовував під вершником. Дорога шабля, оздоблена коштовностями. Він пам'ятав Михася Дорошенка й у гірші його часи.
- Хочу порадитися з тобою, Михаиле... Їдь поруч.
- Слухаю, батьку, - Дорошенко помітив за спокійним виразом обличчя гетьмана збуджений блиск очей.
- Знову були.
- Від ляхів?
- Так. Усе підганяють... Я відмовився йти у Жванець. Що скажеш?
Дорошенко відповів не відразу, але коли спрямував погляд на гетьмана, у ньому читалося напруження:
- Отже, до Хотина не йдемо?
- Я такого не говорив. Михаиле... Ми давно знайомі. Як вважаєш, нам потрібна ця війна?
- Вважаю, що потрібна. Крім того...
- Знаю, знаю... - нетерпляче перебив Бородавка, - митрополиту обіцяли, ляхам обіцяли... Не лежить душа! Відчуваю щось погане попереду...
Гетьман замовк. Дорошенко, не зважуючись перервати мовчанку, їхав поруч. Через кілька хвилин Бородавка зітхнув.
- Добре! Забудь про моє запитання. З'єднаємося з Ходкевичем за Дністром. Що ляхи, що бусурмани - собаки! Можуть домовитися. Вкажуть Османові на нас: ось, мовляв, основні винуватці турецького походу на Польщу, і накинуться з різних боків. Ми тим і тим мов кістка у горлі... Турки нам морських походів не подарують, ляхи -
Наливайка та інших. А там уже мусять боронитися, там Волощина.
- Отже, зараз куди?
Бородавка притримав коня, що намагався перейти на рись.
- Думаю, волохів потрусити, припасу у війську обмаль. До речі, у тебе з цим як?
- Більш-менш. Тижнів на три має вистачити. В інших гірше. Он у лубенців - на тиждень.
- На тиждень! А їхній пан полковник, славний Адам Подгурський, чим думав, коли в похід збирався?
Дорошенко байдужно знизав плечима. Бородавка зітхнув.
- Не лежить у мене душа до цієї битви... Не вірю я їм. Хіба вже раз клялись у вічній дружбі? Продадуть, чує моє серце... Ще ці... полковник, тьху! Де твій обоз, в одного з другим?! Зовсім розперезались. Яцько добрий! От якби Сагайдака їм - миттю за такі збори голову б проломив!