достойних. Подекуди знову виникали сварки, але вони швидко стихали.
Нарешті через годину двадцять сивовусих депутатів вийшли наперед. Поважно ступаючи, у високих зі шликом шапках і кармазинових жупанах, старі козаки наблизилися до послів. За давнім звичаєм, сіли у коло і неквапно почали обговорювати один пункт умови за другим. Не забули запалити люльки. Натовп повністю притих.
Сагайдачний напружено мовчав. Оглядав стривожено тисячі козацьких облич. Жупани, списи, мушкети, лядунки, очкури. І серед них очі, очі, очі... Що в них, у тих очах? Хіба просто так покинуть усе й підуть? Це ж безглуздя! Хіба тільки Польща в небезпеці? А Україна? Турки захоплять в першу чергу її. Пропаде все: і храми, і міста, і села. Пропаде й Запоріжжя, що його Порта вважає гніздом розбійників... Усе стане під владу бусурманського султана. О Боже всемогутній, хіба до цього допустим?
Тепер він уже нічого не вирішував, тепер можна було лише зачекати... Сагайдачний довіряв Ходкевичу - давно його знав. Але чи повірять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелі!
Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе військо стояло не розходячись. Запорожці свято оберігали свої звичаї і раз прийнявши рішення, згідно з традицією, дотримувалися його невідступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.
Нарешті у внутрішнє коло покликали осавулів і виклали своє рішення: воювати й надалі. Взамін за це поляки клялися на Святому Письмі й дали слово шляхтича, що про всі зносини з турками повідомлятимуть козаків, будуть лобіювати у Сеймі питання православ'я, як і обіцяли раніш, а також допоможуть із харчами, налагодивши спільне постачання обох таборів.
Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя - грізна козацька сірома.
Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.
Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.
Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.
У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого вітерцю.
У Переяславському курені все йшло за вже звичним розпорядком: підйом, як тільки-но засіріє небо, молитва, сніданок, що тепер був дещо ліпшим, ніж до ночі дванадцятого вересня, а потім зайняття позицій на окопах. Шанці вже стали такими обжитими, що навіть мали ознаки деякого примітивного комфорту. Подекуди були підбиті деревом і застелені кожухами, під возами лежала солома, що трохи оберігала від вологості й багнюки.
Микита, Максим і Андрій, як завжди, лежали під шмигівницею, у двох сажнях від них у неглибокій ямі палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Півторакожуха і Сипаха. Ще далі - двоє греків і Грицько Граб'янка. Вони, хоч і були ще у турецькому одязі, поголили бороди і тримали у руках самопали. Всі вже знали, що греків звуть Александрос та Никодим і вони рідні брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нічого не розуміли з дивної чужої мови. До Граб'янки ставилися сухо, але він і сам не прагнув спілкування - сидів весь час мовчки, напружено про щось думаючи.
Кульбаба, Непийпиво і Горбоніс дещо отямилися після короткочасного полону і лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Білобородька відвели їх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав їх Семенові Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обійми. Але відразу побачив подив Білобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрієві і Максиму. Запитав про дивних супутників. По дорозі до коша Микита переповів їхню дивну пригоду.
Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день він просидів з почорнілим обличчям, не поворухнувшись, нічого не ївши і не пивши. По табору повзли чутки, що більше сотні загинуло. Він добре розумів, що надії побачити сина майже немає, і розпач рвав груди. Та раптом усе перемінилося. На радощах закидав ошелешеного Андрія запитаннями і не відходив від нього ні на мить.
Нарешті через годину двадцять сивовусих депутатів вийшли наперед. Поважно ступаючи, у високих зі шликом шапках і кармазинових жупанах, старі козаки наблизилися до послів. За давнім звичаєм, сіли у коло і неквапно почали обговорювати один пункт умови за другим. Не забули запалити люльки. Натовп повністю притих.
Сагайдачний напружено мовчав. Оглядав стривожено тисячі козацьких облич. Жупани, списи, мушкети, лядунки, очкури. І серед них очі, очі, очі... Що в них, у тих очах? Хіба просто так покинуть усе й підуть? Це ж безглуздя! Хіба тільки Польща в небезпеці? А Україна? Турки захоплять в першу чергу її. Пропаде все: і храми, і міста, і села. Пропаде й Запоріжжя, що його Порта вважає гніздом розбійників... Усе стане під владу бусурманського султана. О Боже всемогутній, хіба до цього допустим?
Тепер він уже нічого не вирішував, тепер можна було лише зачекати... Сагайдачний довіряв Ходкевичу - давно його знав. Але чи повірять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелі!
Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе військо стояло не розходячись. Запорожці свято оберігали свої звичаї і раз прийнявши рішення, згідно з традицією, дотримувалися його невідступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.
Нарешті у внутрішнє коло покликали осавулів і виклали своє рішення: воювати й надалі. Взамін за це поляки клялися на Святому Письмі й дали слово шляхтича, що про всі зносини з турками повідомлятимуть козаків, будуть лобіювати у Сеймі питання православ'я, як і обіцяли раніш, а також допоможуть із харчами, налагодивши спільне постачання обох таборів.
Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя - грізна козацька сірома.
Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.
Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.
Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.
У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого вітерцю.
У Переяславському курені все йшло за вже звичним розпорядком: підйом, як тільки-но засіріє небо, молитва, сніданок, що тепер був дещо ліпшим, ніж до ночі дванадцятого вересня, а потім зайняття позицій на окопах. Шанці вже стали такими обжитими, що навіть мали ознаки деякого примітивного комфорту. Подекуди були підбиті деревом і застелені кожухами, під возами лежала солома, що трохи оберігала від вологості й багнюки.
Микита, Максим і Андрій, як завжди, лежали під шмигівницею, у двох сажнях від них у неглибокій ямі палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Півторакожуха і Сипаха. Ще далі - двоє греків і Грицько Граб'янка. Вони, хоч і були ще у турецькому одязі, поголили бороди і тримали у руках самопали. Всі вже знали, що греків звуть Александрос та Никодим і вони рідні брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нічого не розуміли з дивної чужої мови. До Граб'янки ставилися сухо, але він і сам не прагнув спілкування - сидів весь час мовчки, напружено про щось думаючи.
Кульбаба, Непийпиво і Горбоніс дещо отямилися після короткочасного полону і лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Білобородька відвели їх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав їх Семенові Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обійми. Але відразу побачив подив Білобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрієві і Максиму. Запитав про дивних супутників. По дорозі до коша Микита переповів їхню дивну пригоду.
Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день він просидів з почорнілим обличчям, не поворухнувшись, нічого не ївши і не пивши. По табору повзли чутки, що більше сотні загинуло. Він добре розумів, що надії побачити сина майже немає, і розпач рвав груди. Та раптом усе перемінилося. На радощах закидав ошелешеного Андрія запитаннями і не відходив від нього ні на мить.
Вы читаете Хотин
×