лакований, тисненої шкіри чобіт, просунутий у срібне стремено. Вище чобота починалася холоша червоних штанів, яка закінчувалася блискучим панциром. Над панциром, у свою чергу, сиділа вусата голова у шоломі з пластиною, що прикривала перенісся. Гусар, набундючившись, позирав на Максима. На вустах бриніла глумлива посмішка.
- Як се розуміти, лотре? - мовив нарешті.
- Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.
- Але мені до одного місця хлопський кінь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моєї кухні! - гусар починав закипати.
- Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У діжці вода залишилася чистою, можеш пересвідчитися.
- Лайдак! Сто дзяблів тобі в печінку. Ти ще й нахабнієш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.
Гусар вихопив із піхов шаблю. Не зволікаючи, те саме зробив Максим. Він пильно подивився на шляхтича і від подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.
- Ну, це вже навіть смішно. Хлоп має гонор?
- Дістав шаблю - бий! - погрозливо мовив Максим. - Чи, може, злякався?
Горбоніс був одразу роздратований словами шляхтича, який на голому місці шукав привід для сварки. Але впізнавши свого колишнього пана, він просто оскаженів. Люто дивлячись на Грабовського, погравав шаблею, перекидав її з руки в руку.
- Пане хорунжий, що сталося? - почулося раптом за спиною в Максима. Він рвучко обернувся і побачив Ходкевича верхи на коні. Попереду гетьмана застигли два охоронці, що вже встигли дістати пістолі і навести їх на Горбоноса.
- Цей ґалаґан, ваша милість, мав нахабність мити свою шкапу у діжці, з якої мої хлопи готують їжу. - Грабовський вказав на Максима, після чого закинув шаблю в піхви. - Але, я гадаю, не варто об нього паскудити лицарську зброю. Це бидло достойне канчуків!
Ходкевич пильно подивився на козака, котрий теж прибрав зброю у піхви. Вираз обличчя у нього був такий, ніби він дивиться на павука. Потім перевів очі на Грабовського.
- Він нервовий, як і всі запорожці. Що ж, пане хорунжий, вибачте йому за ту послугу, яку козаки нам тільки що надали. Він заслужив прощення.
Ходкевич повернув коня й поїхав далі. За ним, презирливо позираючи на Максима, подались охоронці.
- Дякуй панові гетьману! - бундючно кинув Грабовський.
Максим поглянув уперед, поза Грабовського. Там, на обрії, за наметами і возами, чорнів ліс.
- Бачиш той ліс? - показав на нього Грабовському.
- І що з того?
- Чекатиму тебе там, на узліссі. Якщо гонор маєш, приїзди. Там і подивимося, кого гетьман врятував!
- О, то вже є цікавим! Ну ж зачекай! Коли тобі завгодно?
- За годину до заходу сонця.
- Дуже добре. Помолися, схизмате, добре помолися!
- Так і зроблю.
Микита взяв пораненого коня за повід і попрямував до козацького табору. Позаду нього знову почалася стрілянина. Турки, що декілька хвилин відпочивали за межами досяжності мушкетного вогню, знову кинулися на приступ. Чулася стрілянина і попереду. Гармати вже замовкли, щоб не попасти у своїх, і це свідчило, що турецькі аскери вже під самим окопом. В обозі горіла купа якогось мотлоху, що її, вочевидь, підпалили раніше, гранатою.
Весь день тривав запеклий бій. Максим разом із побратимами стримував натовп очманілих турків і майже забув про ранкову пригоду. Він стріляв, рубав шаблею, колов списом, знову стріляв. Кілька разів робили вилазки, перескакуючи через ворожі трупи, і відганяли турків далеко у поле. Трохи болів свіжий рубець на грудях, але це не заважало. Не відстаючи від інших, Горбоніс кидався у бій, і вороги падали один за одним. На його обличчі, як завжди, з'явився вираз глибокої задуми, повної байдужості до того, що відбувалося довкола.
Пополудні турки нарешті відступили, залишаючи на полі мертвих і поранених. На окопи прибіг Яцько. Приніс повну пазуху сухарів і чималий казанок із тетерею. Як завжди, присів коло Андрія, який, лаючись, обдивлявся свій жупан. Весь бік франтуватої одежини розпанахало гостре лезо.
- Чорти голомозі, як жупан попсували! Новий майже був. Микито, дивись! Що йому тепер зробиш?
- Та біс із ним. Знайшов за чим жаліти, - відповів Микита. - Добре, що тебе не шкрябнув.
- Як се розуміти, лотре? - мовив нарешті.
- Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.
- Але мені до одного місця хлопський кінь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моєї кухні! - гусар починав закипати.
- Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У діжці вода залишилася чистою, можеш пересвідчитися.
- Лайдак! Сто дзяблів тобі в печінку. Ти ще й нахабнієш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.
Гусар вихопив із піхов шаблю. Не зволікаючи, те саме зробив Максим. Він пильно подивився на шляхтича і від подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.
- Ну, це вже навіть смішно. Хлоп має гонор?
- Дістав шаблю - бий! - погрозливо мовив Максим. - Чи, може, злякався?
Горбоніс був одразу роздратований словами шляхтича, який на голому місці шукав привід для сварки. Але впізнавши свого колишнього пана, він просто оскаженів. Люто дивлячись на Грабовського, погравав шаблею, перекидав її з руки в руку.
- Пане хорунжий, що сталося? - почулося раптом за спиною в Максима. Він рвучко обернувся і побачив Ходкевича верхи на коні. Попереду гетьмана застигли два охоронці, що вже встигли дістати пістолі і навести їх на Горбоноса.
- Цей ґалаґан, ваша милість, мав нахабність мити свою шкапу у діжці, з якої мої хлопи готують їжу. - Грабовський вказав на Максима, після чого закинув шаблю в піхви. - Але, я гадаю, не варто об нього паскудити лицарську зброю. Це бидло достойне канчуків!
Ходкевич пильно подивився на козака, котрий теж прибрав зброю у піхви. Вираз обличчя у нього був такий, ніби він дивиться на павука. Потім перевів очі на Грабовського.
- Він нервовий, як і всі запорожці. Що ж, пане хорунжий, вибачте йому за ту послугу, яку козаки нам тільки що надали. Він заслужив прощення.
Ходкевич повернув коня й поїхав далі. За ним, презирливо позираючи на Максима, подались охоронці.
- Дякуй панові гетьману! - бундючно кинув Грабовський.
Максим поглянув уперед, поза Грабовського. Там, на обрії, за наметами і возами, чорнів ліс.
- Бачиш той ліс? - показав на нього Грабовському.
- І що з того?
- Чекатиму тебе там, на узліссі. Якщо гонор маєш, приїзди. Там і подивимося, кого гетьман врятував!
- О, то вже є цікавим! Ну ж зачекай! Коли тобі завгодно?
- За годину до заходу сонця.
- Дуже добре. Помолися, схизмате, добре помолися!
- Так і зроблю.
Микита взяв пораненого коня за повід і попрямував до козацького табору. Позаду нього знову почалася стрілянина. Турки, що декілька хвилин відпочивали за межами досяжності мушкетного вогню, знову кинулися на приступ. Чулася стрілянина і попереду. Гармати вже замовкли, щоб не попасти у своїх, і це свідчило, що турецькі аскери вже під самим окопом. В обозі горіла купа якогось мотлоху, що її, вочевидь, підпалили раніше, гранатою.
Весь день тривав запеклий бій. Максим разом із побратимами стримував натовп очманілих турків і майже забув про ранкову пригоду. Він стріляв, рубав шаблею, колов списом, знову стріляв. Кілька разів робили вилазки, перескакуючи через ворожі трупи, і відганяли турків далеко у поле. Трохи болів свіжий рубець на грудях, але це не заважало. Не відстаючи від інших, Горбоніс кидався у бій, і вороги падали один за одним. На його обличчі, як завжди, з'явився вираз глибокої задуми, повної байдужості до того, що відбувалося довкола.
Пополудні турки нарешті відступили, залишаючи на полі мертвих і поранених. На окопи прибіг Яцько. Приніс повну пазуху сухарів і чималий казанок із тетерею. Як завжди, присів коло Андрія, який, лаючись, обдивлявся свій жупан. Весь бік франтуватої одежини розпанахало гостре лезо.
- Чорти голомозі, як жупан попсували! Новий майже був. Микито, дивись! Що йому тепер зробиш?
- Та біс із ним. Знайшов за чим жаліти, - відповів Микита. - Добре, що тебе не шкрябнув.
Вы читаете Хотин
×