Хотин

- Тю! Таки шкрябнув, псявіра! - Андрій розшпилив порізаний жупан, під яким була заюшена кров'ю сорочка.
- Сильно? - стурбовано запитав старший Кульбаба.
- Ні, пусте... - відмахнувся Андрій. - Яцьку, що там приніс? Тетеря! Братчики, нумо до страви.
Усі, навіть Грицько Граб'янка і греки, підсунулися до казанка. Їли мовчки.
Раптом Максим щось пригадав і рвучко повернувся, дивлячись на сонце. Воно було ще досить високо.
- Що з тобою? - запитав Микита.
- Гадав, що зустріч проґавив.
- Диви на нього! Ти й тут панянку знайшов? - підморгнув Андрій.
- Ні, тепер пана... Микито, дай коня, мого поранили вранці.
Непийпиво уважно подивився на Максима і відклав ложку.
- Давай, розказуй усе.
Максим, зітхнувши, переповів ранкову пригоду в польському таборі.
- От скурві люди! - з досадою мовив Півторакожуха. - Ти їм і того, і сього, кров за них проливаєш. А воно тобі води шкодує! Ну, є правда на світі?
- Пани... - відгукнувся Товкач.
- Гм... - протягнув Микита, нагадуючи розмову в ямі, посеред турецького табору. - Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком... Ну от що, я поїду з тобою. І ти, Андрію, збирайся. А коня он у Півторакожуха візьми. У нього кінь добрий. Таку тичку возить, то під тобою літатиме.
Виїхали за дві години до заходу сонця, Микита хотів пересвідчитися, що Грабовський не надумав якої каверзи. Коней пустили риссю і розглядали краєвиди. Милувала око зелень трави. Давно її такою не бачили. На полі бою земля вже давно перетворилася на чорну, збиту тисячами ніг і копит пустелю. Те саме було і в таборі. А тут природа раділа останнім теплим дням і хизувалася своєю незайманою красою. Пологі горби і долини, подекуди вкриті лісом, чарували. У високих травах сюрчали міріади цвіркунів і коників, мчали у далечінь дикі кози, наполохані присутністю людей, у небі виводив свої пісні жайворонок. Неподалік ніс свої широкі води Дністер.
Незабаром під'їхали до лісу. Молоді грабки тягнули до світла свої тонкі гілки, з яких уже почало осипатися листя. Козаки притримали коней, озирнулися. Ніде нікого. Пустили коней на пашу, а самі вляглись у траву. Після напруженого бою особливо виразно відчувалася ця безлюдність і тиша. Не вірилося, що за кілька верст звідси сотні тисяч людей зібралися, щоб убивати і калічити одне одного. Дивним видавалося й те, що вони у цей рай прибули з цією самою метою.
Нарешті неподалік заіржав кінь. Козаки миттю підхопилися, скочили верхи. На чолі загону з п'яти вершників до них наближався Грабовський. Він встиг зняти панцир і був одягнутий у кармазиновий жупан і боброву шапку. Позаду їхали у простому одязі пахолки. У кожного в руках був спис, за плечима маячили цівки мушкетів. Побачивши козаків, спинилися. Грабовський скинув жупан, каптан і залишився у шовковій, гаптованій сріблом сорочці. Сидів бундючно у кульбаці, насмішкувато поглядаючи на Максима.
Горбоніс теж скинув жупан, під яким виявилася домоткана латана сорочка.
- Ну що, пане-ляше, кого гетьман врятував?
- Тебе, звісно. Але тепер уже не врятує. На що вдаримося?
- Ти й вибирай.
- Ну, то, може, на списи? Хоча для тебе і батога було б досить!
- На списи, то на списи. - Максим пустив повз вуха другу частину сказаного Грабовським і взяв у Микити довге ратище з прапорцем під вістрям.
Роз'їхались.
Постоявши лише мить, щосили вдарили коней. Коні зірвалися з місця і понесли вершників назустріч. Ратища націлились у груди противникові. Кінські гриви, мов прапори, майоріли у струменях повітря, копита виривали цілі пригорщі землі.
За мить до удару Максим притримав коня й ухилився вбік. Спис розітнув повітря зовсім поряд, не зачепивши козака. Миттєво Горбоніс повернувся і вдарив. Шляхтич відбив ратище вільною рукою і пролетів з улюлюканням туди, звідки рушив у бій Максим.
Повернули коней вдруге. Цього разу Грабовський перед ударом звів коня дибки, підставляючи під Максимовий спис широкі кінські груди, а сам щосили вдарив зверху вниз. Козак зрозумів маневр супротивника і замість того, щоб бити коня,