Хотин

- Чорт! Хлопська кров до хлопської завжди тягнеться. Я знав... Але думав, що вона зможе стати...
- Що? - Максим повернувся до Грабовського. Але той уже знепритомнів і безсило впав на руки пахолків. Із розсічених грудей текли струмочки темної крові.
- Перев'яжіть його, а то стече кров'ю, - кинув він пахолкам і, не гаючись ні хвилини, погнав коня геть. За ним рушили Микита й Андрій.
У цей час шатро Османа II було переповнене пишно вбраними та до смерті переляканими людьми. Над трьома десятками постатей, що розтягнулися по підлозі, нависла гнітюча тиша. Здавалося, що вони попадали додолу, звалені важким сном. Ні шурхоту, ні руху. Долинали лише далекі крики команд та стукіт численних копит. Перед ними, потопаючи в шовках міндерів, на оздобленому золотом і слоновою кісткою троні сиділа сама смерть. Стара з косою мала вигляд вродливого смаглявого юнака. Палаючі очі позирали з виразом гніву, бліді пальці вчепились у поручні трону, зроблені у вигляді золотих тигрячих голів.
Осман II, що вже близько десяти хвилин не промовив жодного слова, люто позирав на похилені чалми, довгі сиві бороди, прикрашені золотим гаптуванням шати пашів. Після крику, що ним перелякав їх до смерті, оговтувався й сам. Душив у горлі непрошені сльози образи.
Нарешті підхопився й забігав по килимах. Час від часу заламував руки й охоплював ними величезну чалму. Потім підбіг до різьбленого столика, вхопив тремтячою рукою золотий кунган із шербетом. Наповнив келих і пожбурив кунган у куток. Підняв келих, але, помисливши, кинув його туди само. Знову забігав. Два чорних, як вугілля, араби, які виструнчились у повному озброєнні за троном, блискали білками очей, супроводжуючи його метушливу постать.
- О Аллах! - простогнав нарешті Осман. - Чому відвернувся ти від мене у скрутну годину?! Чому залишив мене в оточенні цих немічних, божевільних від старості верблюдів?! О великий пророче правовірних! Дай мені сили, бо не маю на кого сподіватися серед цієї череди баранів!
Він перевів очі зі стелі на підлеглих:
- Чого ви сюди прийшли?!! Ваше місце у ворожому таборі, серед аскерів! Де моя перемога?!
У відповідь - дзвінка тиша. Ніхто з пашів не наважувався підняти голови, небезпідставно вважаючи, що одразу втратить її.
- Мовчите?! - гаркнув Осман, але раптом щось надумав і сів на трон. Змінив інтонацію до улесливо-м'якої:
- Великий мій візире, славний Гусейн-пашо.
- Слухаю, о падишаху!
- Підніми голову! - знову гаркнув розлючений Осман, але за мить уже посміхався.
Гусейн рвучко звівся. На його блідому обличчі застиг вираз страху й покори.
- Скажи, візире, де мій улюблений Мустафа-паша, славний бейлербей!
- Він загинув у бою, повелителю... - глухо відповів Гусейн. Він уже зрозумів, про що йтиметься. Султан обрав винуватцем саме його.
- Всемогутній Аллах відбирає найліпших!
- О так, володарю!
- Мовчати! - Осман витримав паузу. - Скажи, любий візире, а де ж наш хоробрий Насаф-паша, муж великої міці та відваги?
- Аллах забрав і його. Куля поганого гяура поцілила у його ясне чоло. Він не страждав.
- Слава Всевишньому. Такі люди не повинні страждати.
- Падишах, як завжди, говорить мудро!
- За що тебе люблю, Гусейне, то це за улесливість. Це єдине, на що ти здатен.
- Дякую, наймудріший.
- Добре. Скажи... А тисяча яничарів, що сьогодні полягла у ровах, вони теж не страждали?
Гусейн-паша мовчав, розуміючи, що його відповідь нічого не змінить.
- Ти знову мовчиш?! - із гнівом заволав Осман.
Гусейн-паша, покірно схиливши голову, очікував, чим закінчиться ця показна екзекуція.
- Ти недостойний честі бути великим візиром, - Осман змінював настрій з гнівного на спокійно-насмішкуватий так швидко, що, здавалося, він робив це для сторонніх очей. - Я призначаю на цю високу посаду... Валі Діабере-Кіра, славного Ділавер-пашу.