узяв ратище двома руками і швидким рухом ударив по списі Грабовського. Почувся сухий тріск, і в руках у Горбоноса залишився лише дрючок: ратище розлетілося в друзки. Роз'їхалися. Максим кинув на землю непотрібний тепер уламок зброї. З широкою посмішкою Грабовський устромив неушкоджений спис у землю.
- Заколоти б тебе, лотра, як різник коле на Різдво свиню. Се було б для тебе справедливим покаранням. Але ти б'єшся з Грабовським! Мені потрібна чесна перемога. Може, в хама шабля міцніша, ніж спис? - шляхтич рвучко вихопив із піхов шаблю.
- Чесна, кажеш? О, пан Грабовський завжди був лицарем! Навіть тоді, коли цькував хортами беззахисних хлопів.
- Цо?! - Грабовський від здивування навіть притримав коня, натягнувши повід так, що той повернувся навкруги. Пильно придивився до Максима.
- Я тебе десь бачив!
- Тю, не впізнав! Ну, що ж зробиш, роки минули. А от я тебе добре пам'ятаю.
- Ти, напевно, є мій хлоп! Пся крев! Я не битимусь зі своїм хлопом! Це принизливо! - Грабовський укинув шаблю в піхви і повернувся до пахолків:
- Візьміть його!
Микита з Андрієм вихопили шаблі.
- Е, ні, пане хорунжий. Так не буде! - виступив наперед Микита. - Перед тобою козак славного Війська Низового Запорізького. Він занесений у реєстр його королівської милості. Тож бийся або віддай шаблю.
- Шаблю?! - захарчав слиною Грабовський. - Гаразд, буде тобі шабля!
Він вихопив зброю вдруге і щосили вдарив коня острогами, аж з боків тому закапала кров.
- До бою!
Максим погнав назустріч, і за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельній каруселі шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висікаючи час від часу бризки іскор. Дзвін змішався з хрипом коней і короткими криками вершників.
Спливали хвилини. Обидва спітніли й пристали. Коні хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватої піни. Шляхтич не піддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Він стримував усі випади і пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрієм почали помічати, що Максим грається з ворогом. Кілька разів він уже міг завдати вирішального удару, але чомусь не робив цього.
Укотре роз'їхалися, люто поїдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боєм коней.
- Тяжко? - хрипко запитав Максим захеканого поляка. - Спробуй батогом, він легший.
Не кажучи ні слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленіше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячі коні. Поступово з обличчя Грабовського зійшов вираз люті, що перетворився на здивування і нарешті застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втім, побачив лише Максим.
- А що таке? Пан ніби не має настрою? - насмішкувато промовив він.
Грабовський не відповідав. Він уже стишив натиск і лише крутився довкола Максима, очікуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очі заливав рясний піт.
Раптом він кинув коня вперед і по-зрадницьки рубонув під неозброєну руку козака. Ще мить - і перемога за ним. Але Максим видався прудкішим. Він похапцем перехилився через коня, перемістившись тому мало не під живіт, потім випрямився і плазом шаблі вперіщив шляхтича межи плечі. Грабовський аж засичав від болю. Злість, біль і сором заступили йому очі, і він остаточно втратив обережність. Налетів, як вихор, не думаючи про захист, і рубав, рубав... Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей і не перекреслило червоним пройнятий потом білий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблі, із дзвоном ламаючи її навпіл, а величезний козацький кулак зацідив у вухо. Земля перевернулась і вдарила у спину, перехопивши подих.
Бачив над собою лише бліде обличчя козака. В очах його не було ні радощів, ні насмішки. Дивився якось сумно.
- Так ось, Мареку. Що хотів, те й маєш. Таких індиків, як ти, я багатьох бачив. Багатьом віку вкоротив. А ти... Ти не гетьману дякуй, дякуй дружині своїй, пані Юстисі. Добре в неї серце, хоч і полька. Я залишу тобі життя.
З відчайдушним зусиллям Грабовський звівся на руках.
- Геть! - гаркнув до пахолка, який хотів допомогти панові. - Я впізнав тебе! Ти Максим, грубників синок. Той, що із запорожцями проїзними утік!.. Ти знаєш пані Юстисю? Відповідай, псячий вишкребку!
- Даремно лаєшся, пані тобі не зраджувала. Просто вона добра людина.
- Заколоти б тебе, лотра, як різник коле на Різдво свиню. Се було б для тебе справедливим покаранням. Але ти б'єшся з Грабовським! Мені потрібна чесна перемога. Може, в хама шабля міцніша, ніж спис? - шляхтич рвучко вихопив із піхов шаблю.
- Чесна, кажеш? О, пан Грабовський завжди був лицарем! Навіть тоді, коли цькував хортами беззахисних хлопів.
- Цо?! - Грабовський від здивування навіть притримав коня, натягнувши повід так, що той повернувся навкруги. Пильно придивився до Максима.
- Я тебе десь бачив!
- Тю, не впізнав! Ну, що ж зробиш, роки минули. А от я тебе добре пам'ятаю.
- Ти, напевно, є мій хлоп! Пся крев! Я не битимусь зі своїм хлопом! Це принизливо! - Грабовський укинув шаблю в піхви і повернувся до пахолків:
- Візьміть його!
Микита з Андрієм вихопили шаблі.
- Е, ні, пане хорунжий. Так не буде! - виступив наперед Микита. - Перед тобою козак славного Війська Низового Запорізького. Він занесений у реєстр його королівської милості. Тож бийся або віддай шаблю.
- Шаблю?! - захарчав слиною Грабовський. - Гаразд, буде тобі шабля!
Він вихопив зброю вдруге і щосили вдарив коня острогами, аж з боків тому закапала кров.
- До бою!
Максим погнав назустріч, і за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельній каруселі шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висікаючи час від часу бризки іскор. Дзвін змішався з хрипом коней і короткими криками вершників.
Спливали хвилини. Обидва спітніли й пристали. Коні хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватої піни. Шляхтич не піддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Він стримував усі випади і пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрієм почали помічати, що Максим грається з ворогом. Кілька разів він уже міг завдати вирішального удару, але чомусь не робив цього.
Укотре роз'їхалися, люто поїдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боєм коней.
- Тяжко? - хрипко запитав Максим захеканого поляка. - Спробуй батогом, він легший.
Не кажучи ні слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленіше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячі коні. Поступово з обличчя Грабовського зійшов вираз люті, що перетворився на здивування і нарешті застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втім, побачив лише Максим.
- А що таке? Пан ніби не має настрою? - насмішкувато промовив він.
Грабовський не відповідав. Він уже стишив натиск і лише крутився довкола Максима, очікуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очі заливав рясний піт.
Раптом він кинув коня вперед і по-зрадницьки рубонув під неозброєну руку козака. Ще мить - і перемога за ним. Але Максим видався прудкішим. Він похапцем перехилився через коня, перемістившись тому мало не під живіт, потім випрямився і плазом шаблі вперіщив шляхтича межи плечі. Грабовський аж засичав від болю. Злість, біль і сором заступили йому очі, і він остаточно втратив обережність. Налетів, як вихор, не думаючи про захист, і рубав, рубав... Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей і не перекреслило червоним пройнятий потом білий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблі, із дзвоном ламаючи її навпіл, а величезний козацький кулак зацідив у вухо. Земля перевернулась і вдарила у спину, перехопивши подих.
Бачив над собою лише бліде обличчя козака. В очах його не було ні радощів, ні насмішки. Дивився якось сумно.
- Так ось, Мареку. Що хотів, те й маєш. Таких індиків, як ти, я багатьох бачив. Багатьом віку вкоротив. А ти... Ти не гетьману дякуй, дякуй дружині своїй, пані Юстисі. Добре в неї серце, хоч і полька. Я залишу тобі життя.
З відчайдушним зусиллям Грабовський звівся на руках.
- Геть! - гаркнув до пахолка, який хотів допомогти панові. - Я впізнав тебе! Ти Максим, грубників синок. Той, що із запорожцями проїзними утік!.. Ти знаєш пані Юстисю? Відповідай, псячий вишкребку!
- Даремно лаєшся, пані тобі не зраджувала. Просто вона добра людина.
Вы читаете Хотин
×